Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

 

Три місяці тому, коли почалася війна, Джеррі Крук прийняв пропозицію латиціанського емісара і влаштував справжній терор на півдні Пригір’я, відволікаючи увагу рейнджерів і тим самим допомагаючи загарбникам. Йому та його соратникам щедро заплатили за допомогу, а по закінченню бойових дій їм були обіцяні земельні наділи на захоплених землях і безбідне існування до кінця життя.

 

Та все пішло не за планом. Пригір’я встояло, війська південців забралися геть, і на Джеррі та його банду відкрили полювання. Кілька разів їм вдавалось з боєм вирватися з влаштованої засідки, але не без втрат - з трьох десятків бандитів в живих лишилось всього дванадцять.

 

 - Джеррі, що будемо робити? - Дік Товстун задумливо бовтав у руках флягу з віскі, наче роздумуючи - пити чи лишити на потім. - Ще не пізно спробувати перейти кордон.

 - Ну перейдемо, і що далі? - Джеррі Крук, кремезний темноволосий чолов’яга з бородою майже до пояса, зосереджено водив гострильним каменем по лезу мачете. - Нова влада Латиції одразу нас здасть. Будемо прориватись на захід, до узбережжя. Там можна домовитись з контрабандистами і вийти в море, а далі - видно буде.

 - Треба було одразу здатись рейнджерам, - пробурчав рудий сухопарий бандит, що сидів поруч. - Може зараз хлопці були б живі…

 

Крук мовчки змахнув клинком - і з дванадцяти розбійників в живих лишилось одинадцять.

 

 - Нівроку нагострив, - задоволено промовив він, витираючи мачете від крові. - Хтось ще хоче здатися лягавим?

 

Його питання лишилось без відповіді. Пролунав револьверний постріл, і Джеррі, отримавши кулю в ключицю, впустив мачете і повалився набік.

 

Решта бандитів схопились на ноги, витягаючи зброю - та поки вони зрозуміли, звідки по них стріляють, на ногах лишилось лише п’ятеро. Намагаючись врятуватись, вони прожогом кинулись до лісу.

 

Одного наздогнала куля в потилицю. Трьох спопелила потрійна дугова блискавка, явно магічного походження. Перед останнім вцілілим розбійником, наче з-під землі, виріс силует з закритим хусткою обличчям і швидким помахом тонкого довгого клинка позбавив бідолаху зайвої частини тіла у вигляді голови.

 

Троє стрільців вийшли з-за дерев. За кремезною статурою та вухами, що виднілись з-під капелюхів, в одному з них можна було впізнати гірських ельфів. Ще один, низький та рудобородий, явно належав до дворфів. Четвертий, в сірому мундирі, був людиною.

 

 - По… пощадіть, - Джеррі, який ще був живий, відкинув від себе револьвер, який намагався витягти на початку сутички. - Я з… здаюсь.

 - Вибач, друзяко, - Мелф Уілкінс поправив капелюха та прицілився ватажку бандитів в лоб, - але зрадникам пощади нема.

 

Влучний постріл “грифона” поставив крапку в цьому інциденті.

 

 - Здається, це остання банда в цьому районі, - Мелф сховав револьвер у кобуру.

 - Так, можемо нарешті повертатись, - Келдар поставив гвинтівку на запобіжник і повісив на плече. - А ти, Гроза, міг цього разу й без магії обійтись. Впорались би і кулями.

 - От коли це все закінчиться, - відповів Вільям Блекторн (в сірому мундирі був саме він), - тоді, друже, я тобі обіцяю, що одразу забуду про всяке чаклунство. А поки… мені так зручніше.

 - Дивись, скажу Діані - випише тобі бамбулєй, - дворф єхидно посміхнувся в бороду.

 - Добре, що завжди є вірні побратими, на яких завжди можна покластися, - досить токсичним тоном відповів Вільям.

 - Звертайся, друже!

 

Мечник з хусткою на обличчі зняв її та підійшов до своїх супутників. Це був, звісно ж, Сальф’янір.

 

 - Ну що, панове? - спитав він, витираючи клинок і ховаючи його до піхов. - Ми закінчили?

 - Та закінчили, закінчили, - буркнув Келдар. - Ти, бачу, так стріляти й не навчився, лише зубочисткою своєю махаєш.

 - Навіщо стріляти там, де можна обійтись чесною сталлю? - потиснув плечима Сальф’янір.

 - Ельф, що тут скажеш…

 

Сальф’янір чи не вперше в житті залишив дружню підколку без відповіді. Його думки наразі займало зовсім інше.

 

Незадовго до закінчення війни ельф отримав листа з дому. За відмову повернутись разом з іншими дипломатами, яких з початком війни відкликали на батьківщину, Дім Падаючих Зірок відрікався від свого блудного нащадка, а його вигнання віднині ставало безстроковим. Від обов’язків посла його також звільнили.

 

Втім, Сальф’яніру було вже, за великим рахунком, начхати. Тут, на землях Дикої Півночі, що спочатку не надто гостинно зустріли його, він віднайшов новий дім і нову родину.

 

* * *

 

На ранчо “Гірський Вітер” нині було чимало народу.

 

Клайф Уілкінс, все ще з перев’язаною ногою, сидів у батьківському кріслі і читав газету. Рана виявилася серйозною, і з моменту свого  звільнення з полону і аж до перемоги юний гірський ельф так і не брав участі в боях. Спочатку це його неабияк дратувало, потім поступово звик.

 

Рейф стояв на веранді поруч з батьком, спираючись на ціпок. Він в одному з останніх боїв у лавах загону самооборони теж отримав поранення, і теж в ногу.

 

Тож єдиним працездатним з наразі присутніх чоловіків був Дік - саме зараз він поправляв браму, що трохи покосилася. Вдома все одно поки що робити було нічого - будинок, в якому жили Келдар і його син, розграбували та спалили латиціанські солдати. Житло тепер потрібно було відбудовувати з нуля.

 

Також тут були присутні всі жінки сімейства Уілкінсів і навіть одна близька родичка. Стосунки з Вільямом Блекторном позитивно вплинули на Діану - в характері дівчини значно поменшало зверхності та стервозності, а приязності й доброзичливості, навпаки, побільшало.

 

Покинувши возитись з брамою, Дік прислухався, потім вдивився вдалечінь.