Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

З приходом вечора до Ради повернулися жар та головний біль. Все тіло ломило, дуже хотілося пити. Альбрехт знову приготував відвар із тих рослин, що назбирав минулої ночі.

Хлопець погано знав географію. Тим паче він перебував у чужій, незнайомій країні. Одна половина його мозку казала йому, що він не зможе один знайти Зарганс, друга кричала, що він знайде сам. Альбрехт розривався, не знаючи, як йому вчинити.

Більше Рада не захотіла йому нічого про себе розповідати. Вона скептично ставилася до його спроб вилікувати її. Казала, що він нічого не розуміє у медицині. Альбрехту довелося всю ніч підтримувати багаття, щоб те не згасло.

Наступного дня вони знову продовжили свій шлях і до обіду дісталися містечка Аденгол. Рада й сама до ладу не знала географію Роена. Вона пам'ятала лише великі міста, такі як Голден і Вольфер. Аденгол був невеликим містечком на північному сході від водоспаду Ізганьє. Там розвивалося ремесло та тваринництво. Поруч протікала річка, і врожай завжди був багатим. Але за це місцеві жителі платили більше податків, ніж решта.

В'їхавши до міста, Альбрехт із Радою зупинилися. На цьому їх шляхи мали розійтися. Грошей Альбрехта на двох не вистачало.

- Вольфрам! – гукнув Раду хлопець. – У цьому місті ми маємо розлучитися! Впевнений, що ти знайдеш можливість приїхати до Заргансу!

Рада спочатку здивувалася, а потім сердито на нього подивилася.

- Невже ти зібрався мене тут кинути? Ти забув, що я з іншого часу та країни? Совість тебе не замучить?

Альбрехт опустив погляд.

- Чим я можу тобі допомогти? Моїх грошей вистачить лише на одного! Інакше я не доїду до Заргансу! Ти гарна, тобі обов'язково хтось допоможе!

- Я це знаю! Якби я знала, що ти такий, забажала б потонути тоді у річці! – вигукнула Рада.

Розсердившись, вона прискорила крок, а Альбрехт залишився стояти біля коня і дивився їй услід. Звичайно, його мучило сумління. Альбрехт розумів - те, що він опинився тоді біля річки, – диво.

На душі у нього скреблися кішки. Ще зовсім недавно він втратив сім'ю. Йому більше не було про кого дбати, а тут на нього впала дівчина з майбутнього. Альбрехт продовжив би свій шлях з нею, якби вона не була такою гордою. Він дивився їй услід, поки вона не зникла в потоці людей.

На базарній площі було багатолюдно. Прив'язавши коня, Альбрехт пішов купувати їжу. Хлопець умів торгуватися. Він непогано володів мовою, якою розмовляли в Роені. Роенці ненавиділи імперців, а Альбрехт був із Каталі.

Купивши м'ясо, воду та кілька буханців хліба, хлопець поспішив повернутися до свого коня. Заліз у сідло і подивився на всі боки. Зітхнувши, хлопець зістрибнув на землю.

«До совісті моєї взиває!» – насупився він.

Альбрехт очима всюди шукав Раду, за цей час вона не могла далеко піти. Він обійшов всю базарну площу, поблукав навколишніми вуличками, але ніде її не знайшов. Хлопцеві не хотілося повертатися, не знайшовши її. Він думав, що вона незабаром повернеться, але минуло півтори години, а її все ще не було. Альбрехт почав хвилюватись.

Раптом за дерев'яним будиночком на околиці міста він помітив жіночу фігуру, що сиділа на лаві. Альбрехт дуже зрадів, підійшовши ближче, адже за прикметами це була саме та, яку він шукав.

Підійшовши до неї, хлопець побачив, що дівчина плаче. Опішивши, він сів на лавку поруч із нею.

- Вибач, Вольфрам! Повертайся, нам уже треба в дорогу!

Рада витерла рукою сльози,  очі її блиснули.

- Іди! Мені від тебе нічого не потрібно!

Альбрехт не зміг витримати її гнівного погляду та опустив очі.

– Що мені зробити, щоб ти мене вибачила?

- Забирайся геть! - кинула Рада, відвернувшись.

– А як же ти?

- Не переживай! Я більше не сидітиму на твоїй шиї і не об'їдатиму тебе! Я знайду спосіб дістатися до Заргансу!

- Поїхали разом! Я сказав дурницю! Я не подумав, як ти будеш без грошей.  Поїхали!

Альбрехту совість не дозволила б спокійно поїхати і кинути її тут.

- Твій кінь нас не повезе! Їдь сам! Забудь про мене! – відповіла Рада, напустивши на обличчя байдужість. У нинішньому стані це було важко зробити. - Ти мене ніколи не бачив! І ніколи не побачиш більше!

Альбрехт кілька хвилин розгублено дивився на неї. Вставши, він поправив куртку і ще раз подивився на дівчину.

- Почекай тут! Я скоро! - сказав він і пішов.

Коли його кроки стали не чути, Рада обернулася, і сльози знову покотилися з очей.

- Що я наробила? Як же я без нього дістануся Зарганса?

Його не було дуже довго, Рада вже почала хвилюватись.

«А раптом він після цього мене покине? Ех, Радо, Радо, залишишся ти в цьому часі назавжди!»

За півгодини Альбрехт повернувся. Він вів під вуздечки двоє гнідих коней – один його, а другий щойно куплений.

- Тримай, вона тепер твоя! – сказав Альбрехт, подаючи їй вуздечку.