Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

— Знаєте добрі стоянки?

— Небагато знайдеться портів, навіть найтяжчих, де я не міг би зайти і вийти із заплющеними очима.

— Що ж, господарю, — устряв матрос, котрий ото гукнув Дантесові «Тримайся!», — якщо чоловік правду каже, то чому б йому не лишитися з нами?

— Еге ж, якщо правду каже... — відказав господар із недовірою.

— Я зроб­лю більше, ніж обіцяв, — сказав Дантес.

— Ого! — зареготав господар. — Подивимося.

— Як скажете, — підводячись, мовив Дантес. — Куди ви йдете?

— До Ліворно.

— То чом би вам не піти просто за вітром, замість того, щоб маневрувати і гаяти час?

— Бо тоді ми натрапимо на Ріон.

— Ні, ви залишите його метрів за сорок від себе.

— Ану ставайте до стерна, — звелів господар, — подивимося, як ви впораєтеся.

Едмон сів коло румпеля, натиснув на нього й перевірив, чи добре слухається судно стерна, і, побачивши, що воно не дуже справне, та все ж таки улягає керуванню, звелів:

— На браси й буліні!

Чотири матроси корабельної залоги кинулися по місцях, а господар стежив за ними.

— Напинайте! — звелів Дантес.

Матроси досить хутко виконали команду.

— А тепер припніть!

Виконали і ту команду, як обидві попередні, і тартана, не маневруючи більше, рушила до острова Ріона, повз якого і пройшла, як ото сказав Дантес, лишивши його метрів за сорок по праву руку.

— Браво! — сказав господар.

— Браво! — повторили матроси.

І всі з подивом глянули на цього чоловіка, у погляді якого прокинувся розум, а в тілі — сила, що про неї вони й не здогадувалися.

— Ось бачите, — кидаючи стерно, сказав Дантес, — я буду корисний вам бодай під час цього рейсу. Якщо в Ліворно я вам більше не потрібен буду, кинете мене там, а я з першої платні відшкодую вам за харчі й одяг, який ви мені дасте.

— Гаразд, — сказав господар, — якось домовимося, якщо ви не попросите зайвого.

— Один матрос вартий іншого, — відказав Дантес. — Що платите товаришам, те й мені заплатите.

— Це несправедливо, — заперечив матрос, що витягнув Дантеса з води, — ви вмієте більше, ніж ми.

— А тобі яке діло, Джакопо? — кинув господар. — Кожен воліє найматися за таку платню, яка йому подобається.

— Правда ваша, — відказав Джакопо, — це я просто так сказав.

— Ти ліпше позичив би йому куртку і штани, якщо в тебе зайві є.

— Куртки нема, — сказав Джакопо, — а штани й сорочка є.

— Цього мені вистачить, — відказав Дантес. — Дякую, друже.

Джакопо заліз до люка і за хвилю повернувся з одягом, якого Дантес нап’яв на себе із невимовною втіхою.

— Може, вам ще щось треба? — поспитався капітан.

— Кусень хліба і ще ковток вашого добрячого рому, що його я вже куштував; я давно нічого не їв.

Він і справді не їв уже дві доби.

Дантесові принесли скибку хліба, а Джакопо дав йому баклажку.

— Ліворуч кермо! — гукнув капітан стерникові.

Дантес притулив було баклажку до вуст, та рука його зупинилася.

— Погляньте, — сказав капітан, — що воно ото коїться у замку Іф?

Над визубнями південного бастіону замку Іф з’явилася біла хмарка.

За мить до тартани долинув гук далекого гарматного пострілу.

Матроси звели голови і перезирнулися.

— Що це означає? — запитав капітан.

— Певне, якийсь в’язень чкурнув цієї ночі, — сказав Дантес, — ото вони і ґвалт зняли.

Господар пильно поглянув на чоловіка, що, мовивши те, притулив баклагу до вуст. Та Дантес цмулив ром із таким незворушним спокоєм, що як господар і запідозрив щось, то та підозра тільки промайнула в його свідомості й відразу щезла.

— Ох і кріпенний ром! — сказав Дантес, утираючи рукавом сорочки піт, що котився його чолом.

— Якщо навіть це він, — буркнув господар, зиркаючи на нього, — то воно й добре: мені дістався меткий хлопчина.

Дантес попросив дозволу сісти біля стерна. Стерник зрадів, що є заміна, глянув на господаря, який кивнув, що він може передати румпель своєму новому товаришеві.

Сидячи коло стерна, Дантес міг, не викликаючи підозри, дивитися у бік Марселя.

— Яке у нас сьогодні число? — запитав Дантес у Джакопо, коли замок Іф щез із поля зору.

— Двадцять восьме лютого, — відказав той.

— А рік який? — поспитався Дантес.

— Як це — рік? Ви допитуєтеся, який рік?

— Авжеж, — відказав Дантес, — я питаю, який рік зараз.

— То ви забулися, в якому році ми живемо?

— Нічого не вдієш! — зареготав Дантес. — Я так перелякався сьогодні вночі, що мало не здурів, і мені геть пам’ять відбило; то я й питаю: якого року сьогодні в нас двадцять восьме лютого?

— Тисяча вісімсот двадцять дев’ятого року, — відказав Джакопо.

Минуло рівнісінько чотирнадцять років, одколи Дантес потрапив до в’язниці. Він переступив поріг замку Іф, коли йому було дев’ятнадцять, а вийшов у тридцять три роки.

Гірка посмішка промайнула на його вустах; він подумав, що сталося за цей час із Мерседес, яка, либонь, уже вважала його небіжчиком.

Потім полум’я ненависті спалахнуло в його очах — він згадав про трьох негідників, яким зобов’язаний був довгим болісним ув’язненням.

І знову, як ото колись у камері, він поклявся страшною клятвою — нещадно відплатити Данґлярові, Фернанові й Вільфорові.

І тепер ця клятва не була пустою погрозою, бо навіть найпрудкіший вітрильник не здогнав би маленької тартани, що на всіх вітрилах мчала до Ліворно.

Частина друга

I. Перемитники

Дантес і дня не пробув на тартані, як уже второпав, із ким має справу. Хоч статечний господар «Юної Амелії» (так звалася генуезька тартана) і не навчався в абата Фаріа, проте володів мало не всіма мовами, якими балакають на берегах чималого озера, що зветься Середземним морем, — від арабської аж до провансальської. Це позбавляло його тлумачів, людей завжди морочливих, а деколи й нескромних, і полегшувало спілкування із зустрічними кораблями, із дрібними прибережними суднами і, врешті, з тими людьми без імені, без батьківщини, без певної професії, тих, що завжди вештаються в морських портах і живуть на якісь загадкові кошти, що посилає їм, либонь, самісіньке провидіння, бо якихось джерел до існування, які можна побачити неозброєним оком, у них нема. Читач здогадується, що Дантес потрапив до контрабандистів.

Не дивно, що господар узяв Дантеса на борт із певним острахом: він був дуже відомий митній береговій сторожі, а оскільки й він, і ці панове вдавалися до різних вивертів, щоб обманути одне одного, то він спершу подумав, що Дантес просто митний наглядач, що скористався цим дотепним способом, щоб просягнути у таємниці його ремесла. Та коли Дантес, узявши круто до вітру, блискуче пройшов випробування, він цілком заспокоївся. Потім, коли він побачив хмарку диму, що султаном звелася над вежею замку Іф, і почув далекий гук пострілу, у нього промайнула думка, чи не підібрав він одного з тих людей, яких, немов ото короля під час входу і виходу, ушановують гарматними пострілами; як по правді, це тривожило