Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

збуджена, схоже, розуміючи, як здивувала й приголомшила нас своєю появою.

– Пробачте мені, пробачте за моє вторгнення. Добривечір, полковнику Мелчет. Ще раз прошу пробачення, але, почувши, що містер Гос захворів, я вирішила прийти і з’ясувати, чи не зможу я чимось допомогти.

Вона замовкла. Полковник Мелчет дивився на неї з певним роздратуванням.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, міс Марпл, – сухо промовив він. – Але ми не потребуємо вашої допомоги. До речі, як ви про все довідалися?

Він запитав те саме, що хотів запитати я.

– По телефону, – пояснила міс Марпл. – Вони там на комутаторі такі недбалі зі своїми хибними номерами, чи ж не правда? Ви звернулися спочатку до мене, подумавши, що я доктор Гейдок. Мій номер – три-п’ять.

– А, он воно що! – вигукнув я.

Міс Марпл завжди знаходить добре й розумне пояснення, чому вона перебуває в курсі всіх подій.

– А тому, – провадила вона, – я прийшла подивитися, чи не стану тут у пригоді.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – знову сказав Мелчет, цього разу ще сухішим тоном. – Але тут уже нічого не можна вдіяти. Гейдок повіз його до лікарні.

– Справді, він повіз його до лікарні? О, яка полегкість! Я так рада це почути. Він буде там у цілковитій безпеці. Коли ви сказали «нічого не можна вдіяти», ви ж не мали на увазі, що він не одужає?

– Хто його зна, – сказав я.

Погляд міс Марпл ковзнув до коробки з-під пігулок.

– Він прийняв завелику дозу? – запитала вона.

Я думаю, Мелчет не став би їй нічого розповідати. Можливо, за інших обставин так само вчинив би і я. Але наше з міс Марпл обговорення справи було ще свіжим у моїй пам’яті і я змінив думку, хоч мушу визнати, її несподівана поява на сцені подій та її неприхована цікавість пробудили в мені почуття легкого роздратування.

– Погляньте ось на це, – сказав я й подав їй незакінчену записку Протеро.

Вона взяла її й прочитала, не виявивши найменшого подиву.

– Вона відповідає тим здогадам, які ви вже висловлювали, чи не так? – запитав я.

– Так, так, справді. Чи можу я запитати вас, містере Клемент, чому ви прийшли сюди сьогодні ввечері? Це питання трохи пантеличить мене. Я не сподівалася, що ви тут з’явитеся, ви й полковник Мелчет.

Я розповів їй про телефонний дзвінок і про те, що мені здалося, ніби впізнав голос Госа. Міс Марпл замислено кивнула головою.

– Дуже цікаво. Можна сказати, щасливий випадок привів вас сюди дуже вчасно.

– Дуже вчасно? – перепитав я з гіркотою у голосі.

Міс Марпл здавалася здивованою.

– Так, адже ви врятували життя містерові Госу.

– А ви не думаєте, – запитав я, – що було б ліпше, якби містер Гос не одужав? Ліпше для нього, ліпше для всіх. Ми тепер знаємо правду й…

Я замовк – міс Марпл кивала головою так енергійно, що я загубив нитку своєї розмови.

– Звичайно! – сказала вона. – Звичайно! Він хоче, щоб ви думали саме так! Щоб ви знали правду і щоб так, як воно є, було найкраще для всіх. Так, усе збігається: і лист, і надмірна доза, і стан розуму в бідолашного містера Госа, і його зізнання. Усе збігається – але все це неправда…

Ми витріщилися на неї.

– Ось чому я така рада, що містер Гос перебуває в безпеці, у лікарні, де ніхто не зможе його скривдити. Коли він одужає, то розповість вам правду.

– Правду?

– Так. Розповість, що він ніколи не доторкнувся й до волосини на голові полковника Протеро.

– Але ж телефонний дзвінок, – сказав я. – Записка й надмірна доза. Усе так ясно.

– Саме в цьому він і хоче вас переконати. О, він дуже кмітливий. Узяти листа й використати його в такий спосіб було надзвичайно розумним маневром.

– Кого ви маєте на увазі? – запитав я. – Коли кажете «він».

– Я маю на увазі вбивцю, – сказала міс Марпл.

І надзвичайно спокійним голосом додала:

– Я маю на увазі містера Лоренса Реддінґа…

Розділ тридцятий

Ми обидва розгублено витріщилися на неї. Я справді думаю: на мить або дві ми повірили в те, що вона схибнулася. Її звинувачення здавалося вкрай неправдоподібним.

Полковник Мелчет заговорив першим. Його голос звучав лагідно, з якоюсь жалісною поблажливістю:

– Те, що ви говорите, – абсурд, міс Марпл. З молодого Реддінґа знято всі підозри.

– Природно, – сказала міс Марпл. – Він подбав про це.

– Навпаки, – сухо заперечив полковник Мелчет. – Він зробив усе, щоб його звинуватили у вбивстві.

– Так, – погодилася міс Марпл. – У такий спосіб він одурив нас усіх, мене теж. Ви, либонь, пам’ятаєте, дорогий містере Клемент, що я геть розгубилася, коли почула, що містер Реддінґ зізнався у вбивстві. Мої думки цілком переплуталися, і я подумала: він невинний – хоч до тієї хвилини я була переконана, що він винний.

– То ви підозрювали саме Лоренса Реддінґа?

– Я знаю, у книжках пишуть, що підозрювати слід найменш імовірну особу. Але я ніколи не бачила, що це правило можна було застосувати в реальному житті. Надто часто буває, що правда відразу впадає у вічі. Хоч я завжди ставилася до місіс Протеро зі щирою приязню, я не могла не прийти до висновку, що вона цілком перебуває під нігтем у містера Реддінґа й зробить усе, що він їй накаже, а він, звичайно, не належить до тих молодих людей, які можуть мріяти про втечу з жінкою, що не має за душею жодного пенні. З цього погляду було необхідно усунути полковника Протеро – і він усунув його. Один із тих чарівних молодих людей, які не знають, що таке мораль.

Полковник Мелчет протягом певного часу форкав. Нарешті він перехопив слово:

– Цілковита нісенітниця – усе, що ви розповідаєте! Ми точно знаємо, що робив Реддінґ до шостої години п’ятдесят хвилин, а Гейдок авторитетно стверджує, що Протеро був застрелений раніше. Схоже, ви думаєте, що знаєте більше, аніж знає лікар. Чи, може, ви стверджуєте, що Гейдок умисне бреше – один Господь знає, чому?

– Я думаю, що свідчення доктора Гейдока абсолютно правдиве. Він дуже порядний чоловік. А річ у тому, що полковника Протеро застрелила місіс Протеро, а не містер Реддінґ.

Ми знову з подивом витріщилися на неї. Міс Марпл поправила свою мереживну хустку, відкинула назад пухнасту шаль, що накривала їй плечі, і почала читати нам лекцію повчальним тоном, цілком природним для старої панни, роблячи найдивовижніші твердження з найприроднішою у світі переконливістю:

– Досі я не вважала, що маю право висувати свої припущення. Свої власні думки – хай навіть дуже близькі до істини, до твердого знання – це не те саме, що докази. І якщо ти не маєш пояснення, яке відповідає всім фактам (як я вже говорила сьогодні ввечері дорогому містеру Клементу), ти не можеш надати йому справжньої переконливості. І моє власне пояснення не було повним – йому бракувало лише одного факту – але раптом, виходячи з кабінету містера Клемента, я побачила пальму у вазоні біля вікна – і все стало для мене очевидним як білий день!

– Вона збожеволіла, немає сумніву, що збожеволіла, – промурмотів до мене полковник Мелчет.

Але міс Марпл і далі дивилася на нас осяйним поглядом і провадила своїм лагідним голосом шляхетної старої леді:

– Мені