Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

сумне та зле, воно б'ється всередині мене. Його виявило горе Дербі, але попри всі мої намагання, витягнути його з темряви мені не вдається.

«Не розкопуй це».

— А що це?

«Частина тебе, облиш її поки що».

Я раптом чую стук у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минула щонайменше година. Доктора Діккі поруч немає. Певно, він пішов, нічого не сказавши.

У кімнату зазирає Івлін. Її лице бліде, щоки червоні від холоду. Вона досі вдягнута в блакитну бальну сукню, але відтоді, як я її бачив востаннє, на тканині з'явилося кілька складок. Тіара стирчить з кишені довгого бежевого пальта, ґумові чоботи залишають на підлозі сліди з бруду та листя. Певно, вони з Беллом щойно повернулися з кладовища.

— Івлін… — я хотів сказати більше, але від смутку мені відіймає мову.

Івлін подумки складає докупи все, що бачить, потім цокає язиком, входить у кімнату й прямує до пляшки віскі, що стоїть на столику. Щойно келих торкнувся моїх губ, вона нахиляє його, змушуючи мене випити все одним ковтком.

Захлинувшись, я впускаю келих, і віскі тече по моєму підборіддю.

— Навіщо ви…

— У такому стані ви мені навряд чи зможете допомогти.

— Допомогти вам?

Вона розглядає мене, наче подумки оцінює.

Потім вона простягає мені носову хусточку.

— Витріть підборіддя, у вас жахливий вигляд, — каже Івлін. — Смуток, боюсь, цьому пихатому обличчю теж не личить.

— Звідки…

— Це дуже довга історія, — каже вона. — І, боюсь, у нас обмаль часу.

Я сиджу як дурень, не можу нічого второпати, шкодую, що не маю ясного розуму Ревенкорта. Стільки всього відбулося, що я не можу скласти все докупи. Я й раніше почувався так, ніби розглядаю докази крізь брудне збільшувальне скло, а тепер ще й Івлін з абсолютним спокоєм прикриває лице Міллісент ковдрою. Хоч як би я не старався, я не встигаю.

Цілком очевидно, що та маленька істерика за столом через її обручення була вдаваною, бо тепер від того великого смутку у дівчині не залишилося жодного сліду. Очі ясні, голос замислений.

— Отже, сьогодні помираю не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся старої пані. — Бідолаха.

Від шоку з моєї руки випадає келих.

— Ви знаєте про…

— Дзеркальний басейн, так. Дивна це справа, не знаходите?

У неї задумливий голос, неначе вона описує щось почуте давно й наполовину забуте. Якби не жорсткість у її інтонації, я міг би вирішити, що вона з глузду з'їхала.

— А ви досить спокійно сприйняли цю новину, — обережно кажу я.

— Бачили б ви мене сьогодні вранці, я була така зла, що ногами по стінах била.

Івлін проводить рукою по краю трюмо, відкриває скриньку Міллісент з прикрасами, торкається пензлика з перламутровою ручкою. Я міг би назвати її дії жадібними, але була в них також шанобливість.

— Хто хоче вашої смерті, Івлін? — питаю я, збитий з пантелику цією дивною сценою.

— Не знаю, — каже вона. — Коли я прокинулася, під мої двері було проштовхнуто лист. Інструкції в ньому були досить детальні.

— Але ви не знаєте, хто його надіслав?

— Констебль Рештон має щодо цього гіпотезу, якою зі мною не поділився.

— Рештон?

— Хіба він не ваш друг? Він сказав мені, що ви допомагали йому розслідувати.

Кожне її слово просочене сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб сприймати це на власний рахунок. Чи може цей Рештон бути ще одним моїм носієм? Можливо, навіть тим самим чоловіком, хто попросив Канінгема доставити те «усі вони» й зібрати кількох людей. Хай там як, але мене він, схоже, залучив до свого плану. Інше питання — чи можу я йому довіряти?

— Де до вас звернувся Рештон? — питаю я.

— Пане Дербі, — впевнено каже вона. — Я б залюбки посиділа та відповіла на всі ваші запитання, але ми не маємо на це часу. Через десять хвилин я маю бути біля дзеркального басейну, і мені неможна спізнюватися. Взагалі-то, саме тому я тут, мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви взяли у лікаря.

— Невже ви хочете все це зробити?! — скрикую я, підстрибуючи зі свого крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі близькі до того, щоб виявити того, хто хоче мене вбити. Їм просто потрібно трохи більше часу. Якщо я не піду, вбивця зрозуміє, що щось не так, а цим я не можу ризикувати.

Два кроки — і я біля неї.

— Ви стверджуєте, що вони знають, хто стоїть за всім цим? — схвильовано питаю я. — Вони дали хоча б натяк на те, хто це може бути?

Івлін тримає під світлом одну з камей Міллісент Дербі — обличчя зі слонової кістки на синьому шнурку. Її рука тремтить. Це перша ознака страху, яку я в ній бачу.

— Не дали, але я сподіваюсь, що незабаром вони це з'ясують. Я довіряюся вашим друзям, що вони врятують мене раніше, ніж я буду змушена зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці було написано дуже чітко: або я вбиваю себе біля дзеркального басейну об одинадцятій вечора, або замість мене помре дехто, хто мені дуже близький.

— Фелісіті? — питаю я. — Я знаю, що ви взяли лист від неї біля колодязя, і що ви просили її допомоги у справі з вашою матір'ю. Майкл сказав, що вона ваша стара подруга. Вона в небезпеці? Її хтось схопив і утримує проти її волі?

Це пояснило б, чому я не зміг знайти її.

Скринька з прикрасами грюкає — зачинена. Івлін повертається обличчям до мене, її долоні лежать на трюмо.

— Вибачте, що виявляю нетерплячість, але хіба ви не мусите зараз десь бути? — каже вона. — Мене попросили нагадати вам про камінь, за яким треба догледіти. Вам це про щось каже?

Я киваю, згадавши про послугу, про яку мене сьогодні просила Анна. Коли Івлін вбиватиме себе, я маю стояти біля каменя. Я мушу не рухатися. Навіть на сантиметр, сказала вона.

— У такому випадку, тут моя робота закінчена, я мушу йти, — каже Івлін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її маленьких пальчиках він видається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, досить ганебним способом скінчити життя. Я питаю себе, чи не в цьому й сенс, чи немає в знарядді смерті якогось тихого докору, так само, як і в способі? Івлін не просто вбивають, її соромлять, над нею домінують.

Її позбавили права вибирати.

— Який