Nilett - Кінець світу: Естелла, Nilett

— Це те про що я думаю? – усміхнувся Аарон. 

— Можливо.

— Конкретніше, будь ласка. Бо ці ваші хитрі пики мене бісять.  

— Воно спалює вірус.

— Антидот? 

— Не зовсім. Адже цей препарат його не лікує. А сама спалює. Як ззовні, так і з середини. 

— Ви перевіряли на звичайних інфікованих? 

— На різних видах. Всі горіли та помирали. Тож немає виключення, що і вам подібним буде легко впоратися та стати на ноги на якусь лиш мить.  

— Навіть якщо не вб’є, то хоча б пригальмує, щоб можна було безпечно відступити. Непогано.

— Звідки воно у вас?

— Дані які ти дала плюс Еліас який працював у лабораторії дали свої швидкі плоди. Буквально тиждень, і ми маємо таку красу у руках.  

— Непогано Елі. Молодець! – щиро пораділа дівчина – Що буде якщо ця штука торкнеться людини? 

— Максимум опік через хімічну речовину. Але не смертельний, тож сильно панікувати не варто. – Відповів розробник, замість лідера Естелли.  

— Ти на собі пробував? – Зирнув молодший Брайт на свого старшого. 

— І так і ні. 

— Приб’ю. 

— Не зможеш. 

— Чому це?

— Бо ти любиш мене молодший братику. 

— Обожнюю до ненависті. 

Шон вже вкотре до складаючи головоломку зітхнув, та підвівся з дивану. У голові його явно була досі суцільна каша, яку ніяк не вдавалося розкласти по поличках. Справжні спогади та підсунуті факти науковицею збивали з пантелику молодого хлопця. Тому той багато думав та мало говорив. А Еліас просто спостерігав та не ліз. Він хотів дати молодшому братові шанс самому вирішити, коли та за яких умов він знову буде готовий стати родиною. 

***

Через півтори години після закінчення зборів та обговорення плану дій, Естелла надіслала відповідь на запит що до перемовин, та вписала власні вимоги. 

Впродовж двадцяти чотирьох годин вони отримали повідомлення що до згоди, та планували вирушити ще через два дні. 

Всі були на нервах. Час наче зупинився. 

***

Вайлет лежала у ліжку та дивилася на білу стелю, ігноруючи навколишній світ. Навіть присутність Аарона ніяк не могла змусити її відволіктися. Вона відчувала щось погане. Зловісне. 

— Краще спробуй поспати. А я доти обійду прикордонну зону та подивлюся чи не забрели інфіковані. 

— Я краще піду з тобою. 

— Ні. Такими темпами ти будеш лише відволікати мене. Тож лишайся та відпочивай.  

— Зрозуміла. Не лізти до тебе. 

— Якщо хочеш, то сприймай саме так. 

Аарон підійшов до ліжка де лежала дівчина, та нахилившись поцілував її у чоло, послідовно зникаючи дуже швидко, залишаючи блондинку із цим зловісним передчуттям саму. 

Вона заплющила очі, та глибоко вдихнула. А за мить, наче щось перетиснуло її горло. Крижані руки, впускаючі у шкіру свої гострі кігті. Їй здалося що вона задихається. Але тут почувся голос. Той самий голос дитини зі сну. От тільки тепер вона знала якій істоті він належить. І це лякало ще більше. Адже це була реальність.

Відкривши очі, Вайлет знову була у тьмі. Нікого та нічого не бачила окрім Анджели. 

— Ти вижила. Молодчинка. – прозвучали перші слова істоти. 

— Анджела… То це була ти. Із самого початку… Чому з не здогадалася бодай з другого разу…

— Ага. Я. – посміялася та – Але було весело. Гратися у Бога цікавіше аніж ти думаєш. – істота з дитячим виглядом відверто глузувала зі своєї потенційної жертви – А не здогадалася ти… Бо про мене і не знала. Бідолашна. Мені подеколи так тебе шкода. Через надмірну кількість думок, ти вже й не бачиш де реальність, а де просто бурхлива уява.  

— Чому ти говорила мені всі ті дурниці про час? Вибір? Що ти хотіла мені цим усім сказати? Раз я знаю хто ти, то нумо вже розмовляти на рівні.  

— Дурниці? Ні. Я казала правду. Подивися оооон туди. 

Вона раптом відпустила горло блондинки, дозволяючи тій сісти. Вайлі почала вглядатися у тьму, та знову помітила той самий пісочний годинник. Але повністю у тріщинах та майже із порожнім верхом та переповненим низом звідки й так витікав білосніжний пісок. 

— Час спливає Вайлет. Сподіваюся ти встигла попрощатися зі своїми близькими. Адже це буде твоя остання пригода. 

— Про що ти? 

— Все що може вбити то рятує, що рятує то вбиває. Ти вже забула ці мої слова? Я казала їх не просто так. Вважала до тебе дійде. Але ні. Ти обрала правильний шлях для всіх та хибний для себе. Тому й помреш першою. Ну а твої любі людиськи… Побачимо як довго протягнуть. Траур сильно похитне їх. Можливо навіть змусить декого покінчити із собою. 

— Що ти таке на справді? Інфікована? Створіння з лабораторії? 

— Я? А тобі хіба ще не дійшло? Я, це ти дурненька! – знову посміялася істота – Ти, тільки з першого перезапуску. З часу коли ти навіть не знала ким є. Коли не була людиною та існувала лише як монстр без мозку. Але еволюціонувала завдяки матері та тепер отримала друге ім’я. І знаєш що саме кумедне? Поки ти помиратимеш, я ставатиму цілісною в іншому світі. Моє Я стане ідеалом. Виграє це життя та стане новою еволюцією, насправді живою. Коли ти прийдеш до мене… Ми станемо єдиним цілим. Ледве чекаю, щоб побачити тебе та поглинути, аби покинути це місце та повернутися додому. Тож будь ласкавою… Помри заради мене. 

Голос засміявся та зник, а Вайлет розплющила очі та підскочила на ліжку. Жах переповнював її. Тепер здається вона нарешті зрозуміла всю суть. Світ у якому вона зараз перебуває, люди що оточують її… Це все не справжнє. Але смерть тут, дорівнює і смерть у реальності. А прокинутися вона зможе, мабуть, якщо знищить вдосконалену себе. Тобто Анджелу. Монстра, що полює за головами.

— Вайлі…

Її ім’я пролунало поруч з вухом. Дівчина через раптове пробудження навіть не усвідомила, що не одна. Повертаючи голову на ліво, вона побачила бліде обличчя Аарона зовсім близько до свого, та панікуючого Крістофера якого ледь стримував Еліас.