Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

В якусь мить я дістала свій листочок липи, який вже переливався усіма відтінками синього й розтерла його між пальцями на долоню, а потім злизала те що вийшло ковтаючи нерівний пил.

Магія рослини пекучим вогнем прокотилася прямо до шлунка, а потім мене скрутило аж у двоє від болю. Я кричала бо візерунок прокляття, що вріс у тіло видирало живцем. Кожну квіточку й листочок випалювало вогнем. Довкола мене кружляли руни наповнені магічною силою, що давали тепло й світло. А мене все крутило, перед очима мої руки ламало й збирали знов. Але щось пішло не так й моя голова вибухнула. Біль був такий немов засунули тисячу голок й вкололи одночасно цілячись у кожен нерв, у кожну кліточку. Я готова була видряпати собі очі, аби тільки біль минув. Він зник раптово, полегшення сталося на секунди, я зробила ковток повітря до того ,як вдарила магія в серце. Мене вигнуло неначе молоду гілку на вітру, ламаючи хребет. Магія пройшлася з болем по всьому тілу випалюючи залишки прокляття. Сила закружляла вирієм довкола мене, змінюючись усіма кольорами, що здатне уявити око.

Я повернулася в тіло під клекіт сокола, що віддавав луною у вухах.

— Ти як? — запитав Богдан, як тільки но я відкрила очі й змогла сфокусувати погляд.

—До біса під хвіст ці прокляття, — буркнула я підходячи до відчиненого вікна. Шукаючи хоч краплину свіжого повітря.

—Я не сильно кричала? — запитала я коли змогла нормально говорити. На небі вже рожевів світанок

—Ти не кричала, тільки за голову вхопилася один раз та й сил потягнула добряче. Намішала тут такого, що тобі наш домовик дякую не скаже, — пожартував хлопець підходячи до мене.

—Слухай я зовсім резерв не відчуваю, мабуть, ще не оговталася.

—Можливо, воно ж давно висіло, сил зжерло вдосталь  та й слід залишився дивний, — він вказав рукою на коло із крейди де місцями почорнів край.

—І справді дивно, — я дивилася на переплетіння візерунків й не розуміла чому їх два один зовсім новий, а інший більше затертий та обшарпаний, як стара мотузки на колодязі.

—Запитаю потім у Стефи краще, — постановила я й почала прибирати залишки свічок й стирати руни.

Бо кімната загальна ще хтось вляпається в плетіння. Богдан мовчки допомагав по розумів, що кожен переживає такого роду чари по своєму і я була йому вдячна за це.

—Здається усе вимили, — підвів фінал нашої роботи хлопець оглядаючи кімнату.

—Усе, слухай а ти солі тут не бачив? — запитала я перебираючи речі на столі

—Навіщо? — здивувався він.

—Хотіла ще оберіг кинути, але як що немає то не обов'язково.

Богдан похитав головою й розвів руками.

—Немає той немає. Ходімо? — я вже стояла коло дверей й розуміла, що сьогодні треба буде дуже багато кави, а ще краще води і м’ятного чаю. Може сходити на річку? Виникла ідея в моїй голові, але щось пішло не так й про річку я тільки мріяла.

В коридорі на нас налетів Андрій з криком термінова нарада, потягнув у бік зали.

Ще й бідкався , що шукає нас по всьому корпусу вже з пів години, а Стефа там лютує.

Кімната для нарад зустріла нас галасом.

Ліза, Михась, Стас про щось сперечалися з Іваном. А Стефа сиділа заплющивши  очі й спершись головою на руку. Але її щелепа була міцно стиснути, що свідчило, що вона лютує.

Ліза перша звернула увагу на нашу трійцю.

—Нарешті прийшли!

—Що у вас тут за лемент?— запитав Богдан.

—Ці недоумки вирішили, що розумніші за свого отамана й хочуть йди у бій без оборони. Та я вас цуценят на цеп би посадив за таке, — лаявся  Іван.

— Тобто в лоба перти! Нічого вас досвід не вчить. Ірму вже втратили вісім років тому, — випалив Іван дивлячись на трійку. Після цих слів вони притихли й потупили очі.

— Що забули вже? А я пам'ятаю... Теж ото в лоба перли, перші ж... — не встиг він продовжити повчання як зірвалася Стефа її гучний голос відбився від стін й вдарив по вухах:

—Досить! — гучно викрикнула вона й підвелася у весь свій зріст.

—Ще нічого не відомо, ви пам’ятає Володана кожен його крок змінюється, що миті. А тепер посідали й послухати старших, — закінчила вона й сіла у своє крісло.

Перевертні слухняно сіли по різні сторони від вчительки.

Ми з Богданом сіли навпроти, мені й зовсім усіх було видно. Згадка про Ірму змусила усіх притихнути,  треба буде запитати що сталося, але точно нічого хорошого.

Стефа подивилася на мене своїм особливим поглядом й сказала:

—А ти, що до біса натворила? — її голос був повний здивування й невіри.

Не встигла я відповісти, як у кімнаті затріщало повітря й розчинився портал змушуючи усіх зайняти бойові позиції для захисту.

—Ого, який прийом, — спокійний голос дядька Осі звучав, як щось неймовірне.

Не вірячи своїм очам я кинулася його обіймати.

— Та не так сильно відьмо, — відпихував він мене. —Зачіску спортиш, — бубнів він.

— Як ви? — запитала я оглядаючи досить чепурного домовика з хвацько закрученими вусами.