Кулик Степан - Відродження-4, Кулик Степан

До речі… Ще годинка-півтора, і треба зупинятися. Щоб встигнути розбити табір до настання темряви. Робити це вночі та ще й у лісі не надто зручно. Отже, краще зупинитись заздалегідь, а втрачений час компенсувати ранньою побудкою. Не чекаючи на ранкову зірку.

Мабуть, старший візник був тієї самої думки, бо вперше з того часу, як обоз рушив у дорогу, обернувся і глянув на мене.

— Так, — відповів я голосно на мовчазне запитання. — Час ставати на ночівлю… Шукайте місце під табір! Як тільки підвернеться щось слушне, зупиняємося.

Візник тільки кивнув.

А ще через версту й галявина показалася. Як спеціально для ночівлі караванів обладнана. Тільки придорожньої корчми не вистачає. З шашликом, що димиться над вугіллям. Ну, за цим діло ​​не стане. Припасів у нас вдосталь. А сухого хмизу довкола, тільки руку простягни.

Пів години не минуло, як мули, ліниво помахуючи хвостами, паслися вздовж узлісся, а ми сиділи біля вогнища, жували канапки, які швидко й спритно спорудила Сашка, запиваючи їх легким вином з бурдюка і втягуючи ніздрями аромати смаженини, що тягнулися від багаття.

Ідилія…

Ось тільки мій внутрішній голос ніяк не хотів вгамуватися. Змушуючи час від часу, прислухатися до нічних шерехів і щоразу тривожно озиратися.

— Вперше в лісі ночуєте, мілорде? — цілком серйозно, без тіні глузування поцікавився один із найманців. Берт, здається.

— Не зовсім, — не став я вдавати з себе досвідченого мандрівника. — Просто раніше я відповідав лише за нас двох, — вказую поглядом на Сашку, яка вирішила ще пару канапок дорізати. — А зараз, за ​​чуже майно у відповіді. Життя втратити, звісно, ​​прикро. Але не стримати слово, зганьбити дворянську честь — набагато страшніше.

— Це так, — кивнув на підтримку сер Такс. — Краще смерть, ніж ганьба.

— Ми з Карлом не дворяни, — ледь помітно посміхнувся найманець. — Тому життя і честю цінуємо однаково. І саме цієї ночі вмирати не збираємось. А щоб спокійно спати, прикупили собі з нагоди «Вартового».

Берт сунув руку за пазуху і витяг назовні якийсь шматок дерев’яного бруса у вигляді подовженого ромба.

— Ось… У Карла такий самий. Якщо в радіусі 100 метрів з'явиться небезпека… звір, ворог, лихе чаклунство… ці обереги попередять. Так що можете не турбуватися. А якщо оберегам не надто довіряєте — поглядайте на мулів. Ця худоба хоч і не така полохлива, як коні, але, як би що не так, одразу стривожиться. Найвірніший спосіб. Ну і, зрештою, ви нас для чого найняли? А ми з другом не звикли задарма плату отримувати. Так що, як поїмо, лягайте і спіть спокійно. Ми почергуємо. Скажіть лише, коли розбудити?

Незважаючи на мої тривоги, ніч минула спокійно. Як я не вдивлявся в темряву, але до ранку так ніхто не вискочив з лісу... ні з гарчанням, ні з криками. І єдиний результат — я зовсім не виспався.

Так само минуло ще два дні… Нічого. Чи моє передчуття цього разу обдурило, чи допомогла зміна маршруту, але обоз неквапливо долав милю за милею, і нікому до нас не було жодної справи.

Напад стався на третій ночівлі.

Ми вже звично повечеряли і збиралися укладатися на ніч, як Берт завмер на секунду, а потім підняв руку, привертаючи увагу. Карл теж насторожився і уважно окинув чіпким поглядом найближчі дерева.

На цей раз ми ночували трохи осторонь дороги. На самій просіці не було зручного місця для стоянки, а от метрів за п'ятдесят, трохи віддалік, була зручна галявина. Ще й із невеликим джерелом.

— Що?

— Амулет здригнувся, — відповів Берт. — І мули неспокійні, вухами прядуть. Тож, схоже, у нас гості...

Вгадав.

Щоправда, гість був лише один. Зате який…

Кілька хвилин по тому почувся гучний тріск хмизу, що віщував наближення когось великого і важкого. Потім кущі підліску розступилися, і на галявину вивалилося величезне створіння, яке найбільше нагадувало ведмедя. Якби той носив на собі панцир, як черепаха.

Тварина оглянула галявину маленькими, підсліпуватими очима. Шумно вдихнула, а потім, не зважаючи на людей, рушила до мулів. Схоже, їх вона вважала смачнішими.

Дивно, але першою прийшла до тями Сашка. Ми всі ще тільки за зброю хапалися, як почувся звук спущеної тятиви, і в морду звіра тицьнула стріла.

Шкоди вона потворі не завдала, але переключила увагу.

Тварина невдоволено рикнула і розвернулася в наш бік.

— Це мевдедь! — крикнув лицар. — Доводилося стикатися. Рубіть йому лапи! Леді Сашо! Цільтеся в очі!

Не знаю, як би виконала його наказ дівчина, але луки були ще й у найманців. Тож поки мевдедь незграбно тупав у наш бік, вони теж встигли по разу вистрілити. І хтось потрапив. Чітко в око.

Тварина верескнула від болю, мотнула головою і додала ходу, буквально за кілька секунд скоротивши відстань, що розділяла нас.

Але ми були готові. Швидко розбіглися, оточуючи мевдедя з усіх боків. Я і сер Такс просто розійшлися трохи вбік, залишаючись спереду, оскільки обидва мали щити, а найманці оббігли тварюку ззаду.

Здавався я йому найнебезпечнішим, чи навпаки — найслабшим, але обрав мевдедь саме мене. Хоч і незграбно клишоного, але досить спритно, тварюка атакувала. Причому, підловила у русі. Ухилитися я вже не встигав, тому лише схопився за щит двома руками, згрупувався і підставив його під удар.