Сніжана Федорова - На перехресті простору та часу, Сніжана Федорова

   Але підлітків не відпускало відчуття того, що щось відбувається не так. Це було невловиме почуття. Але, воно безперервно гризло їх зсередини і змушувало сумніватися у всьому.

   - Треба якось перетнутися зі Славком, - згадала Ліза. – Але особливо афішувати нашу дружбу не варто. Раптом знову доведеться тікати?

   Вони гуляли вулицею, сподіваючись, що айтішник вийде в обідню перерву подихати повітрям. Але обід добігав кінця, а В'ячеслава все не було.

    - Давай, на мить заглянемо до нього, ніби дверима помилилися.

   Вони пішли знайомим коридором і зупинилися перед дверима Василенка. На дверях висіла табличка "Ткачук О.О."

   Андрій штовхнув двері. До нього автоматично повернув голову молодий чоловік. І він не був В'ячеславом.

   Ліза та Андрій були не готові до зустрічі з незнайомцем. Скільки їх не було, а такі кардинальні зміни сталися?

   - А де Славко? - спитала дівчина.

   Молодий чоловік здивовано зняв навушники.

   - Славко? Хто це? Ви - новенькі?

   - В'ячеслав. Він тут раніше працював.

   - Коли раніше? – ще більше здивувався хлопець. – Тут я завжди працював.

   - Коли "завжди"? – безглуздо запитав Андрій.

   - Ну, років вісім уже.

  Молоді люди з жахом перезирнулись. Їх розігрують? Хочуть звести з розуму? Тоді навіщо? Божевільні не будуть ефективно працювати!

   Вони вибігли з кабінету.

   - Нічого не розумію. Їх усіх зазомбували? Хіба це можливо? Навіщо?

   Вони поспішили до робочого корпусу, і тут біля виходу з кафе зіткнулися з… В'ячеславом, який у робочому комбінезоні ремонтника виносив котушку кабелю. Він кивнув їм і попрямував у бік ремонтного цеху.

   - Гей, В'ячеку, а ти куди? – здивувався Андрій.

   - Та роботи по горло, - відмахнувся той.

   - А ти тепер тут працюєш? - запитала Ліза.

   В'ячеслав здивовано глянув на неї і пішов.

   - Нічого не розумію!

   Вони повернулися до лабораторії, і до кінця дня працювали над експериментами з Тимком та Даною. А коли повернулися додому, Ліза тихо сказала:

   - Я зрозуміла. Ми з тобою опинилися в альтернативному реальному світі. Ти бачиш, ми не у себе. Тут все схоже, але трішечки не так, як було у нас.

   Андрій вражено мовчав. Ліза зараз озвучила те, що крутилося в нього на язиці, але те, що він боявся озвучити. Боявся і не знав, як цю новину сприйме подруга.

   В'ячеслав працює у цьому центрі, але не на своєму місці. Батьки не живуть за попередньою адресою. Тут вони втекли, бо ніхто не слухав їхніх вимог. І так далі….

   - Справді, ми не в себе.

   - Що ж нам робити? Виходить, нас вибухом викинуло сюди? А хіба так буває? А ми теж зараз там знаходимося? Тобто ми з цієї реальності?

   Підлітки мовчки глянули один на одного. Питання, питання та жодної відповіді.

   - В'ячеслав же в нашому світі залишився працювати на своєму місці?

   - Мав бути.

   - Значить, ми маємо надіслати йому звістку про нас. Пам'ятаєш? Знак оклику. Ми маємо його послати.

   - Але як? Як надіслати знак на комп'ютер в інший простір?

   - Не знаю. Але ж ми з тобою розумні? Значить, вигадаємо…

                                                   ***

   Минув рік... У Центрі ніхто не знав, що сталося з втікачами. В'ячеслав хвилювався, щоби з його друзями не трапилося лиха.

   Сьогодні він увімкнув монітор і помітив дивні перешкоди. Він перебрав всі можливі помилки Вінди, перевірив усі проги, проте комп все одно барахлив. Раз у раз з'являлися якісь перешкоди, адресні рядки, вискакували робочі алгоритми, і раптово, на тлі цієї комп'ютерної вакханалії, він ясно побачив перекинуті знаки оклику, що бігли та світилися зеленим світлом.

   Це було дивним, але дуже знайомим. Знаки оклику…. То був той умовний сигнал його друзів-втікачів, що означав, що з ними все гаразд!

   В'ячеслав зрадів. Довго ж вони не давали про себе знати! Але, тільки чому знаки перевернуті?

   Що це означає? Натяк, що з ними все гаразд, але якось навпаки? Або помилка комп'ютера? Чи щось інше?