Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Тіквік (а ви вже здогадались, що саме він розповів дітям цю історію, сидячи біля багаття серед руїн замку Кейр-Паравель), — ось так і вийшло, що засунув я в кишеню скибину хліба, а за пояс кинджал (решту зброї довелося залишити) і в досвітніх сутінках попрямував до лісу…

Брів я вже не одну годину, як раптом пролунав пронизливий звук — подібного звуку я зроду-віку не чув і, звичайно ж, мені його повік не забути! Здавалося, що він лунав звідусіль: я порівняв би його з гуркотом грому, він був лункий і співучий. Від нього ставало тепло на душі й водночас кидало в холод. Він линув, немовби пісня над рікою, та пісня такої сили та моці, що зашумів цілий ліс! І тут я собі мовив: «Бодай провалитися мені на місці, коли це не клич рогу! І якщо це не принц, то я не гном, а кролик куцохвостий! Але ж чому, чому він засурмив лише тепер?..»

— А о котрій годині це було? — запитав Едмунд.

— Десь між дев’ятою та десятою ранку, — прикинув Тіквік.

— Саме тоді, коли ми були на залізничній станції! — хором вигукнули діти й перезирнулися з розумінням.

— А що ж було далі? — не стрималася Люсі.

— Що ж, часу на міркування не було, тому я щодуху припустив. І мчався я всю ніч заледве не до самого світанку, а на світанні й напоумило мене скоротити шлях лукою — вчинок, гідний не гнома, а туполобого велетня-одоробла! Тут от мене й злапали! Бодай би хоч бувалі ратники, а то ж старий пихатий бовдур, котрого Міраз відіслав геть від двору в цей глухий закуток: сиди, мовляв, собі тихцем у цьому замку — й тримай кордони під замком! Довго вони випитували-допитувалися: хто я, куди й навіщо, але як не питали — нічого не допиталися! Лише єдине не можна було ну ніяк приховати: я гном, і це помітно. Проте — млинці в часниці, голубці та дерунці — мені неабияк поталанило, що я попався в лапи цього зарозумілого віслюка, баранячої голови, маю на увазі сенешаля, себто коменданта.

Усякий інший на його місці не чикався б і не манірився, а відправив би мене на той світ у дворі свого замку, але цьому було замало: він надумав покарати мене найлютішою смертною карою, яку лише зміг пригадати! Добре ще, що йому довго не довелося сушити голову: як і решта заморців він був певен, що на острові видимо-невидимо всяких примар, а коли так, то страта над стратами — це вислати бранця на острів. Ну, а вояки, теж не в тім’я биті, на острів, зрозуміла річ, ані ногою, — одним словом, пропав би я ані за цапову душу, мов те сліпе котеня, якби не приголомшлива влучність юної леді. — Гном віддав Сьюзан черговий поклін. — І ось я тут, серед вас, хоча й без обладунку, та й без кинджала, і… навіть без моєї скоринки буханця. — Гном витрусив люльку і… знов набив.

— Та-а-ак, — протягнув Пітер, — але ж хто міг подумати, що це наш ріг, наш власний ріг, стягне нас із лави та відішле сюди — і йметься віри, і не йметься віри!

— Чого ж це не йметься?! — сказала Люсі. — Добре навіть йметься! Бо якщо віриш у те, що чари ймовірні, — вони ймовірні. Ти згадай, скільки на світі казок про те, як чародійна сила переносить героя з одного світу в інший, згадай хоча б «Тисячу й одну ніч»: лампу три і — раз-два-три! — з’являється джинн! Ось і ми наче той джинн: нас покликали і — хочеш не хочеш — ми тут як тут.

— Через що не йметься віри, так це через те, що у всіх книжках хтось звідси приходить на заклик когось звідти, себто із цього світу в наш, а ми, виходить, навпаки, — пояснив Пітер.

— Зате ми тепер знаємо, як мається джинну, коли сидить він собі й вухом не веде, аж раптом — тарах-тарарах! — ану, будьте ласкаві, миттю до властителя чарівливої лампи чи каблучки. Або чого там ще… Так розумієш, що має на думці татко, коли каже, що, відтоді як з’явився телефон, він, тобто тато, перебуває під його ярмом, — поділився своїми міркуваннями Едмунд.

— Чи тобі недобре від того, що ми знову сюди потрапили? — спитала Люсі. — До того ж ми Асланові потрібні…

— Е-хе-хе-хе-хе, — згадавши про своє, зітхнув Тіквік, — мої любі маленькі друзі, ще раз моя вам щира дяка за все, що ви для мене зробили, проте балачки балачками, а мені час збиратися в дорогу додому! Адже що швидше Каспіан дізнається, що поміч так і не прийшла, тим краще буде для нас усіх.

— Як «не прийшла»?! — обурилася Сьюзан. — А ми?!

— А що ви? — знизав плечима Тіквік і не без ніяковості заходився натужно продувати люльку. — Ви це ви, а нам конче потрібна допомога…

— А ми хто, по-вашому? — напала на Тіквіка Люсі, — зайчики-побігайчики? Чи кислиці на осиці? Чи петрушка з будяком? Послухайте, а може, у вас і справді розум велетня?!

— Ні, він у мене свій, кревний, — Тіквік навіть трохи образився, — я ж не кажу, що ви ніякі не королі й не королеви, а самозванці бозна-звідки. Навпаки — мені було напрочуд приємно познайомитися з усіма вашими королівськими величностями, але зрозумійте ж, що все це, звичайно, цікаво й десь навіть кумедно, проте… проте… ви тільки не ображайтеся…

— Докладемо зусиль, — сухо зауважив Едмунд.

— Отож так я й кажу, не сприйміть лиш за образу, домовилися? Розумієте, і король, і Борсук, і доктор Корнеліус — усі вони вважають, що прийде допомога. Допомога — то від слова «могти», а що ж можете ви? Саме тому їм уявлялося, що ви могутні вояки. Я й сам так думав, раптом і справді побачу якихось богатирів: плечі — отакенні! руки — ого-го! погляд — аж мороз поза шкірою йде! І що ж я бачу? Ви зрозумійте мене правильно, ми ж не проти дітлашні, ми її дуже навіть любимо й шануємо, але саме тепер ми не можемо собі дозволити… такий тягар, як діти! Що ж тут вдієш — війна…

— Так ви вважаєте, що ми для вас не поміч, а тягар? — сказав, беручись червоними плямами, Едмунд.

— Мої любі маленькі друзі! — замахав на нього руками Тіквік. — Ми ж домовилися не ображатися.

— Так ви вважаєте, що необразливо, коли тобі говорять, що ти мале дитя? Тобі, який брав участь ще у славетній битві при Беруні? Та ти… та