Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

всі навперебій напустилися на них: їх, мовляв, брали в розвідку, а не в концертну бригаду, тож нехай вони й поводяться, як личить розвідникам. Миші вгамувалися, а нещасний Бурелом навшпиньки пішов шукати собі інше місце, але наступив на чийсь хвіст (як потім з’ясувалося — лисячий), хтось ображено тявкнув і хапнув його за ногу. Усі були дуже злі й засмучені.

Тим часом у глибокій печері, де зберігався священний камінь, у серці кургану відбувалася військова нарада, на якій були присутні Каспіан, доктор Корнеліус, Трюфеліно, Нікабрик та Тіквік. Склепіння печери підтримували старовинні товсті колони, а сам камінь, або Кам’яний стіл (так його називали через правильність форми), лежав посередині. Так само, як і стіни галереї, камінь був покарбований таємничими письменами, але за довгі століття, доки він лежав ще просто неба, сонце, вітер і дощ майже стерли висічені на ньому знаки, а посередині пролягла глибока тріщина. Щоб не паплюжити священну скрижаль, рада розташувалася в кутку печери на колодах за нашвидку збитим дерев’яним столом. На столі чадів глиняний каганець, вихоплюючи з темряви бліді обличчя присутніх і відкидаючи на стіни довгі химерні тіні.

— Наше становище скрутне, тож, мабуть, настав час вашій величності випробувати останню можливість, — промовив Борсук. — Я кажу про чарівний ріг королеви Сьюзан.

Про сам ріг Каспіан розповів під великим секретом товаришам ще декілька днів тому.

— Отож, — погодився Каспіан, — погані наші справи, дуже погані. Але хто може поручитися, що завтра не стане ще гірше? А всі ви знаєте, що ріг може втратити свою чарівну силу, коли засурмити в нього не в час найскрутнішої скрути.

— Так ми дочекаємося, що нас самих скрутять у ріг і вже ніякий ріг не допоможе! — зауважив Нікабрик.

— Згода, — підтримав Нікабрика доктор Корнеліус.

— Що гадаєш, Тіквіку? — запитав Каспіан в останнього з членів військової наради.

Тіквік знизав плечима.

— А Тіквік гадає, що ваша величність прекрасно знають, що думає Тіквік про усі ті дива: про цей ваш ріг і про королеву Сьюзан разом із королем Пітером, про цей обшарпаний камінець (він кивнув у бік Кам’яного столу) і про самого Аслана. А думає він, що все то нісенітниця. Тож Тіквіку геть однаково, просурмлять ваша величність у ріг чи ні і якщо просурмлять, то коли. Прошу лише про одне: армії про це ані слова, бо нема нічого гіршого за те, аніж дати живим істотам надію, а потім її, ту надію, відібрати.

— Отож вирішено, — підсумував Каспіан. — В ім’я Аслана ми просурмимо в чарівний ріг королеви Сьюзан!

— Стривайте, ваша величносте, — зупинив його доктор Корнеліус. — Справа в тому, що ми не знаємо, як саме прийде до нас допомога. Може, ріг викличе Великого короля Пітера і його могутніх співправителів, а може, й самого Аслана, проте в жодному разі не можна розраховувати на те, що допомога буде тут, щойно ви просурмите в ріг… просто сюди…

— Нарешті хтось каже щось розумне! — вигукнув Тіквік.

— Більш того, — не звертаючи на нього уваги, вів далі доктор, — більш того, я вважаю, що допомога прибуде в одне з трьох найзаповітніших місць Нарнії: чи то сюди, чи то у верхів’я річки на схід від Бобрової греблі, де лежить Ліхтарна пустка, — за переказами, саме там Великий король та інші вперше ступили на землю Нарнії. І нарешті є ще палац Кейр-Паравель, звідки вони правили цим краєм, а стоїть він біля самого моря в гирлі Великої річки. Якщо ж ріг викличе Аслана, то, знову ж таки, найімовірніше, що він з’явиться біля стін Кейр-Паравелю, бо, за переказами, Аслан приходить із-за моря, а замок саме біля моря і стоїть. Я веду до того, що варто надіслати назустріч кілька посланців: одного — на Ліхтарну пустку, а іншого — на пошуки легендарного Кейр-Паравелю, щоб зустріти нашу надію і підмогу.

— Так-так, зрозуміло, — озвався Тіквік, — із приводу надії я вже сказав усе, що думаю, а з приводу підмоги скажу одне: яка ж це підмога, коли в найгарячішу пору нам доведеться розлучитися з двома не найгіршими бійцями!

— Кого ви пропонуєте, докторе? — не звертаючи уваги на нападки Тіквіка, запитав Каспіан.

— Краще за наших білок із цим завданням не впорається ніхто! — подав голос Трюфеліно.

— Ні, ні! — втрутився Нікабрик. — Не знаю, як там інші білки, але наші вражають мене своєю легковажністю. Єдина білка, якій би я довірив таку справу, це Балаболка.

— Гаразд, нехай буде Балаболка, — погодився Каспіан. — А хто буде другим? Я аніскільки не сумніваюся у твоїй рішучості, Трюфеліно, — сказав він, помітивши, як подався вперед Борсук, — але йти треба далеко і дуже швидко, а борсукам це, на жаль, не під силу. Із тієї самої причини не можете йти і ви, докторе Корнеліус, як би вам того не хотілося…

— А на мене можна і не розраховувати, — спокійно сказав Нікабрик. — Я не піду, як би ви мене не просили. Зрештою, серед членів військової ради, де більшість людей і борсуків, повинен залишитися хоча б один рішучий гном, який простежив би, щоб з іншими гномами поводилися по справедливості, а не кидали їх у найнебезпечніші ділянки бою, як це, до речі, було сьогодні вранці!

— От же ж шакал-каракал-каракатиця! — обурився Тіквік. — Це так ти розмовляєш із королем?! З вашого дозволу, піду я, ваша величносте!

— Мені здавалося, ти не вірив у чарівну силу рогу, — здивувався Каспіан.

— І тепер не вірю. Та що з того? Можна скрутити собі шию в погоні за дикими качками, можна загинути в бою, та ви — мій король, і коли є рішення піти за качками — що ж… Рада вислухала мою думку, рада ухвалила рішення, отже, його треба виконувати.

— Дякую, Тіквіку! Я цього не забуду, — пообіцяв Каспіан. — Що ж, висилаймо тебе і Балаболку та сурмімо в ріг? До речі, коли це краще зробити?

— Мабуть, варто дочекатися світанку, — відповів доктор Корнеліус. — То найліпший час для білої магії.

Незабаром з’явилася Балаболка. Доки гінцям (головним чином — Балаболці) розтлумачували завдання, вона сиділа, а точніше — крутилася, як у колесі, й щохвилини поривалася кинутися в дорогу. Як і інші білки, Балаболка була такою ж відважною, аби не казати нерозсудливою, рішучою й енергійною, якою балакучою й непосидючою.

Спільно було вирішено, що вона вирушить до Ліхтарної пустки, що лежала далі, а Тіквік піде до моря. Гінців нагодували, і, вислухавши напуття, подяки й побажання успіху від короля, Борсука і доктора Корнеліуса, вони рушили в дорогу.

Розділ 8

Як покинули острів

— Ось так і вийшло, — сказав