Агата Крісті - Смерть на Нілі

class="p1">– Двоє з них померли. А містер Стерндейл Рокфорд ще живий.

– Ваш партнер?

– Так.

– Мадемуазель Ріджвей, як я розумію, ще не досягла віку, коли можна одружуватись.

– Двадцять один їй мало виповнитися в липні.

– І, за звичного ходу подій, вона змогла б розпоряджатися своїм спадком?

– Так.

– Але її одруження прискорило справу.

Підборіддя Пеннінґтона загострилося, він агресивно його випнув.

– Перепрошую, джентльмени, але як ця справа стосується вас?

– Якщо ви не хочете відповідати на це запитання…

– Річ не в цьому. Я не маю нічого проти ваших запитань, але не бачу в них ніякого сенсу.

– О, звісно, мсьє Пеннінґтон, – Пуаро нахилився вперед, дивлячись своїми зеленими котячими очима. – Але ми зараз говоримо про мотив. А в цьому випадку фінансовий аспект завжди треба брати до уваги.

Юрист сердито відповів:

– Згідно із заповітом Ріджвея, Ліннет мала отримати контроль над своїми грошенятами, коли їй виповниться 21 рік або коли вона вийде заміж.

– Жодних більше умов?

– Ні.

– І йдеться, як мене запевнили, про мільйони.

– Так.

– Ваша відповідальність, містере Пеннінґтон, як і вашого партнера, дуже важлива, – м’яко зазначив Пуаро.

– Ми звикли до відповідальності, – різко відповів Пеннінґтон. – Нас вона не бентежить.

– Цікаво.

Щось у тоні детектива зачепило Пеннінґтона за живе.

Він злісно запитав:

– Що до чорта ви маєте на увазі?

Пуаро пояснив зі щирою відвертістю:

– Мені цікаво знати, містере Пеннінґтон, чи несподіваний шлюб Ліннет Ріджвей не змусив вас панікувати?

– Панікувати?

– Саме так я й сказав.

– На що ви в біса натякаєте?

– Усе дуже просто. Чи всі справи Ліннет Дойл у порядку?

Пеннінґтон встав зі стільця.

– Усе, з мене досить.

Він попрямував до дверей.

– Але спочатку дайте відповідь на моє запитання.

Пеннінґтон різко відповів:

– Усе в ідеальному порядку.

– Тобто, почувши новину про одруження Ліннет Ріджвей, ви не стривожились і не відправились до Європи першим же пароплавом, інсценувавши несподівану зустріч у Єгипті?

Юрист знову повернувся до них, укотре опанувавши себе.

– Те, що ви кажете, абсолютна нісенітниця. Я навіть не знав, що Ліннет вийшла заміж, поки не зустрів її в Каїрі. Я був вельми здивований. Я на день розминувся з її листом у Нью-Йорку. Він послідував за мною, і я отримав його десь через тиждень.

– Ви сказали, що пливли на «Карманіку».

– Правильно.

– А лист прибув у Нью-Йорк після того, як пароплав відплив?

– Скільки разів мені потрібно це повторити?

– Дивно, – сказав Пуаро.

– Що тут дивного?

– Дивно те, що на вашому багажі немає наліпок з пароплава «Карманік». Є тільки свіжі наліпки з трансатлантичного плавання на пароплаві «Нормандія». «Нормандія», як я пригадую, відпливала через два дні після «Карманіка».

На якийсь момент юрист затремтів. Очі його забігали.

Полковник Рейс продовжив:

– Досить, містере Пеннінґтон. У нас є кілька підстав вважати, що ви пливли «Нормандією», а не «Карманіком». Отож ви отримали лист до того, як залишили Нью-Йорк. Не варто це заперечувати, бо пароплавні компанії дуже легко перевірити.

Ендрю Пеннінґтон розгублено намацав стілець і сів. Його лице було байдуже й застигле. Та за цією маскою його спритний розум швидко шукав вихід.

– Доведеться розповісти вам усе, джентльмени. Я недооцінив вас. Але я мав причини так поводитися.

– Безсумнівно, – різко заявив Рейс.

– Я розкрию їх за умови, що це залишиться між нами.

– Повірте, ми поводитимемося гідно. Хоча я не можу обіцяти всліпу.

– Що ж, – Пеннінґтон зітхнув. – Розкажу все, як є. В Англії відбувалися якісь непевні справи. Це мене дуже схвилювало. Від переписки не було ніякого толку. Єдине, що я міг зробити, це приїхати та глянути самому.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете «непевні справи»?

– У мене були вагомі причини вважати, що Ліннет обманюють.

– Хто обманює?

– Її британський юрист. З такими обвинуваченнями не жартують. Я вирішив приїхати й розібратися в усьому самостійно.

– Це заслуговує на похвалу, але навіщо цей обман з листом, якого ви наче не отримували?

– А що було робити? – Пеннінґтон розвів руками. – Як звалитися молодому подружжю на голову й не розкрити карт? Я подумав, що найкраще розіграти випадкову зустріч. До того ж я нічого не знав про її чоловіка. Ймовірно, він теж задіяний у шахрайстві.

– Ваші дії, власне, були викликані лише безкорисливими намірами? – сухо уточнив Рейс.

– Саме так, полковнику.

Обоє замовкли.

Рейс глянув на Пуаро. Низенький чоловік нахилився вперед.

– Мсьє Пеннінґтон, ми не віримо жодному вашому слову.

– От дідько! Чому ж тоді ви вірите?

– Ми віримо в те, що несподіване одруження Ліннет Ріджвей поставило вас у скрутне фінансове становище. Ви почали шукати спосіб вибратися з цього тяжкого стану – виграти час, іншими словами, тому ви намагалися отримати підпис мадам Дойл на деяких документах, але безуспішно. А під час подорожі Нілом, прогулюючись по вершині пагорба в Абу-Сімбелі, ви розхитали й кинули з гори валун, який ледь не влучив у ціль…

– Ви божевільний.

– Ми віримо, що й на зворотному шляху були такі ж обставини. Тобто виникла можливість усунути мадам Дойл у ту мить, коли її смерть припишуть іншій особі. І ми не лише припускаємо, а знаємо, що з вашого револьвера вбили жінку, яка могла назвати ім’я вбивці Ліннет Дойл та покоївки Луїзи…

– Хай йому грець! – пронизливий викрик Пеннінґтона зупинив словесний потік Пуаро. – Чого ви добиваєтесь? Ви збожеволіли? Які в мене можуть бути мотиви? Я все одно не отримаю грошей Ліннет, їх отримає її чоловік. Чому не підозрюєте його? Він виграє від цього, а не я.

Рейс холодно відповів:

– Того вечора Дойл не виходив з вітальні, поки йому не прострелили ногу. Те, що після цього він не зміг зробити й кроку, підтверджують і лікар, і медсестра. Саймон Дойл не міг убити свою дружину. Він не міг убити Луїзу Бурже. І зрозуміло як божий день, що він не вбивав місіс Оттерборн. Ви знаєте це не гірше від нас.

– Я знаю, що він не вбивав Ліннет, – Пеннінґтон тримався дуже спокійно. – Тільки не розумію, як можна підозрювати мене, якщо я нічого не виграю від її смерті.

– Із цим, мій дорогенький, можна посперечатися, – голос Пуаро нагадував муркіт кота. – Ліннет була прагматичною діловою леді, добре обізнаною зі своїми справами та вмить помічала якісь невідповідності. Отримавши доступ до свого спадку, для чого їй лише потрібно було повернутися в Англію, вона б відразу запідозрила щось лихе. Але несподівано вона помирає, її спадок отримує чоловік, і це суттєво все змінює. Окрім того, що його дружина багата