Марчін Швьонтковський - Пси господні, Марчін Швьонтковський

студента чи служителя. Його привели до величних дверей з різьбленого дуба, відполірованих до блиску, на відміну від решти коридору, який справляв досить жалюгідне враження. Як тільки вони прибули, чоловіки вклонилися і пішли, а точніше, відмарширували, залишивши іспанця перед дверима. У слабкому світлі сусіднього вікна Еркісія помітив, що на барельєфі зображена новозавітна історія про фарисея і митаря. Це робило двері доволі цікавим об'єктом, адже цей мотив не часто використовувався в орнаментиці. Однак домініканець не став роздивлятися різьблення, а, керуючись тривогою і цікавістю, ввічливо постукав у двері і увійшов до кімнати.

Кімната виявилася колишнім професорським чи навіть ректорським кабінетом. Стіни до стелі були заставлені книжковими шафами, а книжкові шафи – інкунабулами та книгами. Під високим, красиво заскленим вікном маленької кімнати стояв письмовий стіл, стереотипно завалений паперами, а поруч – великий венеціанський глобус у дерев'яній рамі. Два розкішні крісла, оббиті зеленою тканиною і оздоблені золотом, стояли біля каміна, в якому весело палахкотіло високе полум'я. В одному з крісел сидів літній лисий чоловік з чималою сивою бородою, скромно одягнений у чорне. Почувши, що монах зайшов, він відірвався від читання, в яке був занурений, і вказав гостеві на інше крісло.

Еркісія зняв плащ, поклав його на табурет, що стояв поруч, і слухняно сів, бо зустріч обіцяла бути настільки ж несподіваною, наскільки й інтригуючою. Господар показав рукою на кубок і графин з вином, що стояли на інкрустованому столі, і запитально підняв брову.

– Дякую, я не п'ю вина, – пробурчав Еркісія, хоча його і справді мучила спрага.

– У такому разі ми подамо води, – відповів чоловік глибоким, дзвінким голосом і подзвонив у дзвіночок, що стояв поруч із графином.

Безшумно і нізвідки до кімнати прослизнув слуга, взяв вино і вийшов. Лише тоді бородатий чоловік відклав книгу, яку перед тим гортав, склав пальці під підборіддям і сказав

– Мене звати Йоганн Андреае. Можливо, моє ім'я отцю знайоме.

– Так, знайоме. Але хіба ви не повинні бути на своїй кафедрі в Тюбінгені, професоре?

– Скоріш за все, повинен. Однак, моя посада явно вакантна. Можливо, отець хотів би її зайняти? – Він посміхнувся собі під ніс. – Бачу, ви поранені. Можливо, отцю потрібен лікар?

– Дякую, це дрібниця. Гадаю, ви знаєте, хто я і як мене звати, тому я хочу запитати: яка мета нашої зустрічі?

Повернувся слуга. Поки він наливав воду до келиха, Еркісія мав нагоду роздивитися Андреае. У нього був довгий ніс, вузький рот, неприродно високий через лисину лоб і неймовірно карі очі, темні до перших передвісників чорноти. На цьому обличчі важко було розгледіти щось, окрім ввічливості та неприродного спокою.

– Я міг би назвати кілька причин, – взявся до справи професор, коли слуга пішов, – але почну з найпростішої і водночас найзрозумілішої. Цікавість. Розумієте, вісім років тому від мене не вислизнуло, що всі домініканці кудись зникли, а через рік з'явилися знову. Як і те, що більшість місцевих орденів і монастирів вашого братства перетворилися на прості церкви або бенедиктинські згромадження. Власне, не вислизнуло від мене і те, що ви раптом перестали ганятися за відьмами і навертати бідолашних єретиків, а почали займатися... іншими, не менш цікавими справами. Натомість я пропустив момент, коли останній домініканець вислизнув з моїх рук, бо, як ви, мабуть, знаєте, у Франконії та Швабії практично не залишилося братів-проповідників. Тож не дивно, що коли нарешті випала нагода поговорити з одним із вас, та ще й на такому високому рівні, я не зміг встояти.

– По правді кажучи, це я міг би здивуватися, і навіть трохи здивований. Тим більше, що один з наших монастирів знаходиться в двох днях