Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

до Пльзеня, тобто за два тижні до замаху, Кубіш напише листа цій дівчині, Марії Жиляновій. Ще одна необережність, яка, на щастя, лишилася без наслідків. Мені страшенно хотілося б знати, що було в тому листі! Як шкода, що я не скопіював його чеською, коли мав перед очима.

До Праги десантники вертаються вкрай роздратовані. Їх змусили наражатися на небезпеку, ризикувати своєю головною, історичною місією заради кількох гармат. Вони відправляють до Лондона їдке повідомлення, прохаючи наступного разу надсилати пілотів, краще обізнаних із місцевістю.

Правду кажучи, я не впевнений, чи Ґабчик брав участь у тій побічній, пльзенській, операції. Знаю точно, що там були Кубіш, Вальчик і Чурда.

Аж тут я розумію, що, за винятком короткого натяку наприкінці сто сімдесят восьмого розділу, досі ще нічого не розповів про Карела Чурду, тимчасом як роль, яку йому належить відіграти, і з історичного, і з драматургічного поглядів доволі істотна.

184

Кожній пристойній історії потрібен зрадник. Один такий є і в моїй. Звати його Карел Чурда, йому тридцять років, і, дивлячись на ті світлини, які в мене є, я не збагну, чи можна прочитати на обличчі в цього чоловіка, що він виявиться зрадником. Чурда — один із тих, кого було десантовано в Чехії, і шлях його точнісінько такий, як і той, що подолали Ґабчик, Кубіш чи Вальчик. Служив в армії, мобілізований після німецької окупації, утік із Чехії до Польщі, дістався Франції, де вступив до Іноземного легіону й потім долучився до Чехословацьких військових формувань за кордоном, а після поразки Франції перебрався до Англії. Щоправда, на відміну від Ґабчика, Кубіша й Вальчика, його не відправили на фронт під час відступу французьких військ. Однак не це суттєво відрізняє його від решти десантників. В Англії він добровільно зголошується на спеціальні завдання і проходить такий самий посилений вишкіл. Його разом зі ще двома парашутистами скинули на територію Протекторату вночі з 27 на 28 березня 1942 року. Про те, що сталося потім, поки що розповідати зарано.

Але почалося все ще в Англії, адже саме там була можливість уникнути майбутньої трагедії. Саме там поступово стали виявлятися сумнівні риси характеру Карела Чурди. Він багато випивав. Звісно, це не злочин, але п’яні розмови Чурди неабияк бентежили його бойових побратимів. Він розповідав, що захоплюється Гітлером. Шкодував, що покинув Протекторат, казав, що, якби лишився, йому там тепер жилося б куди краще, ніж в Англії. Однослуживці так мало довіряли йому, вважали таким ненадійним, що навіть написали генералові Інґру, міністру оборони чеського уряду у вигнанні, листа, у якому висловили свою стурбованість поведінкою і словами Чурди, додавши також, що він удався до весільного шахрайства у двох англійських родинах. Гайдріха свого часу витурили з армії за куди меншу провину. Міністр пересилає всю інформацію полковнику Моравцю, голові таємних служб і відповідальному за проведення спецоперацій. І ось саме тут і вирішилася доля багатьох людей. Що ж Моравець? Анічогісінько. Лише відзначає в досьє Чурди, що той прекрасний спортсмен і має хороші фізичні дані. Хай там як, Моравець не вилучив його зі списків десантників, яких готували для спеціальних завдань, і вночі з 27 на 28 березня 1942 року Чурду разом зі ще двома спецпризначенцями було скинуто над Моравією. Із допомогою місцевих учасників Опору йому вдалося дістатися до Праги.

Після війни хтось зауважить таке: серед кількох десятків десантників, відібраних для виконання різноманітних завдань на території Протекторату, практично всі з них керувалися патріотичними почуттями. Лише двоє — один із них Чурда — зголосилися добровольцями через потяг до пригод. І саме ці двоє стали зрадниками.

Однак зраду того, другого, підпільника не можна навіть порівнювати з тим, що вчинив Чурда.

185

Празький вокзал — це велична будівля з двома погрозливими вежами із темної цегли, що наче зійшли з малюнків Енкі Білала. Сьогодні, 20 квітня 1942 року, у день народження фюрера, президент Гаха від імені чеського народу робить подарунок Гітлерові: він дарує йому санітарний поїзд. Зважаючи на обставини, офіційна церемонія, ключовим моментом якої є огляд потяга самим Гайдріхом, відбувається на вокзалі. Доки високий гість інспектує вагони зсередини, надворі — там, де на білій табличці можна прочитати: «Тут стояв пам’ятник Вільсону, який прибрано за наказом райхспротектора обергрупенфюрера СС Гайдріха», — збирається натовп цікавих. Мені б дуже хотілося написати, що в тому натовпі були й Ґабчик із Кубішем, але я про це нічого не знаю, та й, правду кажучи, сумніваюся, що вони прийшли на вокзал. Спостереження за Гайдріхом у таких умовах не дало б їм жодної практичної користі, адже тут ідеться про одиничну подію, яка більше не повториться. До того ж вокзал із такого приводу, певна річ, добре охороняється, і присутність там десантників лише марно наражає на ризик їхню справу.

Натомість я майже певен, що жарт, який миттєво розійдеться по всьому місту, народився саме там. Я уявляю собі, як хтось у натовпі, либонь, старий чех, хранитель духу Чехії, сказав уголос, так, щоб почули всі, хто стояв поблизу:

— Бідолашний Гітлер! Мабуть, він неабияк хворіє, якщо потребує для лікування цілого поїзда…

Ну хіба не бравий вояк Швейк?

186

Йозеф Ґабчик лежить на невеличкому металевому ліжку й слухає, як надворі дзвенять трамваї, що їдуть угору до Карлового майдану. Зовсім не далеко звідти вулиця Ресслова, що спускається до річки, ще не відаючи, яка трагедія незабаром розіграється на ній. Крізь зачинені віконниці до квартири, яка на ту мить є Ґабчиковим притулком, просякають промінчики світла. Час від часу чути, як скрипить паркет у коридорі, на сходовому майданчику чи в сусідів. Ґабчик, як зазвичай, насторожі, однак спокійний. Прикипівши очима до стелі, він подумки малює на ній карти Європи. На одній із них Чехословаччина, на своєму місці й у своїх колишніх кордонах. На іншій — коричнева чума перебирається через Ла-Манш, прагнучи підчепити Велику Британію гачком своєї свастики. І все ж Ґабчик, як і Кубіш, повторює всім, що війна завершиться менше ніж за рік, і, поза всяким сумнівом, вони обоє в це вірять. І звісно, що все закінчиться не так, як цього хотілося б німцям. Оголошення війни Радянському Союзу — це фатальна помилка великого Райху. А друга помилка — оголосити війну Сполученим Штатам, поважаючи свій союз із Японією. У цьому є якась іронія долі, що Франція зазнала поразки в сороковому році через те, що в тридцять дев’ятому зневажила свої союзницькі обов’язки щодо Чехословаччини, а тепер Німеччина має програти війну через те, що не схотіла розривати