Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

8.4

 

***

Не уявляю, з якого переляку шаєр змінив гнів на милість, проте нові покої виявилися напрочуд зручними і просторими.

Отже, вітальня. Гола підлога, вузький диван, два крісла, низький столик, ваза із засушеними квітами, високе дзеркало, торшер, заслінка кухонного ліфта і всюдисуща мозаїка. «Дракон-засновник перемагає войовничу русалку» чи щось схоже. Щоправда, «русалка» була надто задоволеною як для переможеної, але я вирішила не шукати в зображеннях прихований сенс.

Спальня. Ліжко з балдахіном, невеликі табуреточки незрозумілого призначення, вражаючої товщини килим, милі фіранки на вікнах-бійницях, масивна шафа і Дракон. Ні, не у вигляді мозаїки – статуя крилатого чудиська стирчала в кутку.

Ванна кімната. Глибока ванна з ніжками у формі пазуристих лап, великі крани, полиці з пляшечками, флакончиками і глеками (їхнє призначення залишалося загадкою, тому що долінейський алфавіт мені ще не підкорився), мозаїка з морським пейзажем і колекція білих пухнастих рушників.

Я оглянула своє нове тимчасове житло і, крім вікон, не знайшла, до чого причепитися. Потикала навмання кнопки на панелі, розташованій біля кухонного ліфта, отримала дві сосиски, жменю арахісу і тазик салату без соусу. Поїла, трохи піднеслася духом. Витратила кілька годин, натискаючи на елементи мозаїки, але прихованих дверей не було. Потім заглянула в шафу. Посміялася над тим, що, схоже, долінейці вважали типовим ластонським одягом, і вирішила прийняти ванну.

Тут-то і з’ясувалося, що об’ємна корона заважає не тільки проходити крізь вузькі двері.

Я забулася, ривком зняла майку через голову. Відчула, як передпліччя затрималися на пластинках корони, і скрикнула з переляку, зрозумівши, що могла відпиляти собі руки. Але на шкірі не було ні подряпини.

– Та щоб тебе! – Чергова дивина належала, мабуть, до хороших, однак майка, що перетворилася на клапті, наочно демонструвала, що сталося б із моїми кінцівками, якби я надумала роздягнутися кілька годин тому, коли ще не мала несприйнятливості до колючо-ріжучих предметів.

Обережне обмацування зубців показало: вони справді мене не ранять. Експерименти з гострою закарлюкою віконної решітки спростували теорію про мою невразливість і додали мені рвану рану на зап’ясті.

– Чудово. Тобто сама себе я вже не покалічу. – Бинти з долоні перекочували на нове місце. – Хіба що по дурості… М-да… Прогрес є. А як щодо прискореної регенерації, левітації або десятикратного збільшення сили?

На жаль, мої надздібності обмежувалися гігантською невидимою «каскою» і начебто не планували зростати до чогось видовищного.

«Наступна мета: навчитися мити голову крізь корону», – я перебрала ймовірно ластонське вбрання і визнала, що чорні джинси з дірками на стегнах і вузька сорочка кольору хакі на ґудзиках – найпристойніше з вмісту шафи.

Решта одягу, здавалося, була пошита за зразками із книг про майбутнє, фентезійних картин і фільмів для дорослих. Білизна, до речі, відповідала моїй епосі (щоправда, не моїм смакам, але вибирати не доводилося), і це теж викликало питання.

Під час купання пов’язка з вуха відклеїлась. Я вирішила, що якщо вже залишена імплантом рана перестала кровити, немає сенсу в обережності. Витерлася, вдяглася, спробувала розчесатись… Зібрала шматки гребінця і вирішила, що моєму нинішньому образу вселенського зла зачіска а-ля вороняче гніздо не зашкодить.

Сонце хилилося до заходу. Останні промені неквапливо пробивалися крізь карликові вікна, і у відведених мені покоях дуже швидко темніло.

Поки я нишпорила по стінах у пошуках вимикача, дзенькнув кухонний ліфт у вітальні.

«Що за позапланова доставка? Пиріг з ножівкою? Мавпа з гранатою?» – щось підказувало: спокійні вечори з чашкою чаю, книгою або комп’ютерною грою канули в Лету.

Залишивши двері в спальню відчиненими, щоб слабке світло хоч трохи освітлювало позбавлену вікон вітальню, я схилилася до панелі з кнопками, намагаючись пригадати, яка з них спрацювала, коли кілька годин тому я забирала з ліфта їжу. Начебто найбільша, розташована під іншими… Чи трикутна, зроблена з люмінесцентного матеріалу?

Після натискання на обидві заслінка від’їхала, і у мене в руках опинився величезний букет червоних квітів з великими ніжними пелюстками і густим пряним запахом.

– Вегетаріанська вечеря? – Я оглянула його з усіх боків, проте не виявила нічого підозрілого. – Дуже мило. У них сік отруйний чи пилок? – У те, що це просто квіти, вірилося мало.

– Не бійтесь, Анно Леонідівно, – пошепки прозвучало тої миті, коли я вирішила, що букет безпечний. – Я друг. Ви стали жертвою жахливої ​​помилки. Дозвольте вам допомогти.

«У ластонців дефіцит фантазії. Уштер Отт говорив те ж саме», – було ліньки перевіряти квітку за квіткою на наявність передавача, тому я вирішила для відповіді звертатися до всіх бутонів одночасно.

– Жако Лей? – запитала, пам’ятаючи про свою першу розмову з шаєроном Вікардом і про його впевненість в тому, що будь-яку ластонську шпигунку курирує або Отт, або Лей. – Не очікувала почути вас так скоро. Сюрприз буде? З пустельними драконами мене познайомив ваш колега. Придумайте що-небудь оригінальніше, добре?

Повисла пауза.

Я не шкодувала про різкість. Смішно вірити, що хтось із людей, причетних до моєї появи в Долінеї, раптом покається і поверне мене додому з вибаченнями. Після стрілянини у вежі наміри «тієї» сторони абсолютно зрозумілі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍