Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Запропонувавши жестом сісти, німий зачинив двері, опустив великий дерев’яний засув і запалив іще одну свічку окрім тієї, яку приніс із собою. Тоді він витягнув віолу із побитого міллю футляра, а витягши, всівся на найзручніший стілець. Він не скористався табулатурою, але, граючи з пам’яті, більше години чарував мене мелодіями, яких я раніше не чув; мабуть, це були його власні твори. Я не можу їх описати, тим паче, що я не великий знавець музики. То були ніби якісь фуги, з надзвичайно захопливими пасажами-рефренами, однак я звернув увагу на те, що в музиці жодного разу не зазвучали ті потойбічні мотиви, які я ночами чув у своїй кімнаті.

Ці чарівні мелодії настільки закарбувалися у моїй пам’яті, що я нерідко сам собі мугикав і насвистував їх, тож коли музикант нарешті відклав убік свій смичок, я запитав, чи не зможе він відтворити якусь із них. Але щойно я завів про це мову, як зморшкувате обличчя сатира втратило вираз тихого спокою, з яким він грав досі, і на ньому відбилася та сама суміш злості і жаху, яку я помітив, коли вперше до нього заговорив. Поблажливо ставлячись до його старечого дивацтва, якийсь час я намагався його переконати; навіть спробував налаштувати хазяїна квартири на правильний настрій, наспівавши кілька мелодій, які я чув минулої ночі. Але я більше нічого не встиг сказати, бо щойно німий музикант упізнав насвистування, його обличчя спотворила гримаса, яку я не можу описати, а довга, холодна кістлява правиця простяглась, щоб затулити мені рота і покласти край грубій імітації. Зробивши це, він не облишив своїх дивацтв, кинувши зляканий погляд на самотнє зашторене вікно, ніби побоюючись якогось вторгнення, — вчинок тим паче безглуздий, що мансарда розташовувалася високо і до неї навіть із сусідніх дахів неможливо було дістатись, а це вікно було єдиним місцем на всій вулиці, як запевняв консьєрж, з якого через стіну проглядалася верхівка пагорба.

Цей погляд старого нагадав мені слова Бландо, і мені раптом закортіло помилуватися широким і запаморочливим краєвидом на залиті місячним світлом дахи і вогні міста потойбіч пагорба, який з усіх мешканців Рю д’Осей був доступний лише цьому згорбленому старому. Я підійшов до вікна і вже збирався було розсунути старезні штори, коли це з несамовитою, навіть більшою, ніж раніше, люттю, німий господар кімнати знову кинувся на мене; цього разу він безперестанку кивав головою на двері, нервово намагаючись обома руками відтягти мене у тому напрямку. Відчувши раптову відразу до господаря, я наказав йому відпустити мене, сказавши, що негайно йду звідси. Він послабив хватку, а побачивши мої відразу і обурення, і остаточно вгамував свою лють. Він знову стиснув мою руку, але цього разу уже по-дружньому, запрошуючи мене сісти на кріселко; тоді замислено підійшов до захламленого столика, де довго писав олівцем літературною французькою, якою зазвичай і послуговуються іноземці.

Записка, яку він зрештою мені простягнув, була проханням зрозуміти його і пробачити. Цанн написав, що він старий, самотній, легко піддається дивним страхам і нервовим розладам, пов’язаним із його музикою, та й іншими речами. Йому дуже подобалося, як я слухав музику, і він хотів, щоб я ще раз завітав до нього і не зважав на його дивацтва. Але він не міг грати іншому своїх дивних мелодій, як і не міг витерпіти їх у виконанні когось іншого; не міг він терпіти і того, щоб хтось сторонній торкався будь-чого в його кімнаті. Аж до нашої з ним розмови у коридорі він і припустити не міг, що хтось може чути його музику, і тепер просив мене домовитися з Бландо про переселення у кімнату поверхом нижче, до якої б не долинали звуки його нічної гри. Він також написав, що компенсує різницю у квартплаті.

Розшифровуючи його плутану французьку, я все більше співчував старому. Він, як і я, страждав від фізичних і душевних недуг; мої ж метафізичні дослідження навчили мене доброті. Серед тиші з-за вікна долинув ледь чутний стук — можливо, нічний вітер приніс якесь відлуння, і, невідомо чому, я здригнувся від переляку ще більше, ніж Еріх Цанн. Тож, коли я закінчив читати, то потис хазяїнові руку, і ми розпрощалися друзями.

Наступного дня Бландо надав мені дорожчу кімнату на третьому поверсі, між покоями старого лихваря і кімнатою шанованого шпалерника. На четвертому ж поверсі ніхто не жив.

Невдовзі я зрозумів, що Цаннове прагнення мого товариства було далеко не таким сильним, як здавалося тоді, коли він умовляв мене переселитися вниз із п’ятого поверху. Він не запрошував мене до себе, коли ж я сам приходив, він виглядав невдоволеним і грав цілком байдуже. Це завжди було вночі — за дня він спав і нікого не приймав. Він усе менше мені подобався, хоча мене все ще неабияк захоплювали кімната на горищі і дивовижна музика. Мені нестерпно хотілося поглянути у те вікно, зазирнути за стіну, побачити схил пагорба, звідки простиралися виблискуючі дахи і шпилі. Якось, коли у театрі йшла вистава і Цанна не було вдома, я піднявся на мансарду, але двері виявилися замкненими.

У чому я досягнув успіху, то це у підслуховуванні нічної гри старого німця. Спершу я навшпиньках прокрадався у свою колишню кімнату на п’ятому поверсі, але з часом настільки осмілів, що почав підходити аж до скрипучих східців, що вели на мансарду. Там, у просторій кімнаті за замкненими дверима із замком, якого я навіть не міг знайти, я часто чув звуки, які сповнювали мене незрозумілим жахом — жахом, до якого домішувалися цікавість і відчуття таємниці. Звуки самі по собі аж ніяк не були жахливими, але у них вловлювалися нечувані на землі обертони, і моментами вони набували справді симфонічного звучання, яке навряд чи могло бути створене одним-єдиним музикантом. Очевидно, Еріх Цанн був генієм неймовірної сили. Минали тижні, і віола за дверима все більше шаленіла, старий же музикант здавався все більше виснаженим, змарнілим і замкнутим у собі. Тепер він у будь-який час відмовлявся мене приймати і сторонився, коли ми зустрічалися на сходах.

Однієї ночі, коли я стояв під його дверима, я почув, як плач віоли перетворився на хаотичну мішанину звуків; вловлюючи цю пекельну какофонію, я почав було сумніватися у власному здоровому глузді, аж тут із‑за замкнених дверей долинув доказ того, що жах був справжній, — лячний, нечіткий крик, що може належати лише німій людині і який зривається з уст лише в моменти безмежного страху чи болю. Я став гамселити у двері, але відповіді не отримав. Тремтячи від холоду і переляку, я залишився чекати у темному коридорі, аж доки з-за дверей долинуло слабке шарудіння, яке свідчило про спроби музиканта, спираючись на стілець, підвестися з підлоги. Гадаючи, що він щойно опритомнів, я знову почав стукати, і одночасно вигукувати, що це я. Я чув, як Цанн прошкутильгав до вікна, причинив спершу віконниці, а за ними й рами, потім дошкандибав до дверей і нетвердою рукою відсунув засув, щоб мене впустити. Цього разу він щиро зрадів моєму візиту; його нещасне обличчя просто сяяло від полегшення, і він схопив мене за куртку, як дитя хапається за мамину спідницю.

Тремтячи усім тілом, старий посадив мене на стілець, сам примостився на сусідньому, його віола і смичок, недбало кинуті, валялися поруч на підлозі. Якийсь час