Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

кроків уперед. А ступивши, раптово і судомно усвідомив спорідненість зловорожої істоти, гидке дихання якої я, здавалося, уже чув. Майже божеволіючи, я все ж спромігся простягнути руку, щоб захиститися від мерзотної примари, яка була так близько; тоді на єдину страшну секунду космічного жаху і пекельної незворотності мої пальці торкнулися враженої гнилизною простягненої лапи чудовиська під золотою аркою.

Я не закричав, але тієї ж миті замість мене закричали всі кровожерні вампіри, що мчать верхи на нічному вітрі, коли мою свідомість затопила нестримна лавина душогубних спогадів. В одну мить я пригадав усе, що зі мною сталося; я згадав те, що було за межами похмурого замку і лісу, я впізнав з часом перебудовану споруду, в якій зараз перебував, і, що найгірше, упізнав нечестивого виродка, який, вишкірившись, стояв переді мною, коли я відсмикував свої осквернені ним пальці.

Однак у безмірі всесвіту є не лише гіркота, але й бальзам, і бальзам цей — забуття. У неосяжному жахові тієї миті я забув про те, що мене лякало, а сплеск страшних спогадів розчинився у хаосі відлуння окремих образів. Напівпритомний, я покинув це прокляте примарне лігво, швидко і тихо вибігши під місячне сяйво. Коли я повернувся на вкриту мармуром площу біля церкви і спустився сходами, то виявив, що кам’яний люк уже не зрушити з місця; я не шкодував за цим, бо ненавидів старовинний замок і ліс, що його оточував. Віднині з веселими і дружніми вампірами я сідлаю нічні вітри, а вдень ми граємось у катакомбах Нефрен-Ка, у недоступній і незнаній долині Гадот біля Нілу. Я знаю, що світло не для мене, окрім місячного сяйва над скелястими гробницями Неба, не для мене й радощі, окрім не знаних нікому свят у Нітокрисі під Великою Пірамідою; і в моїй знову віднайденій дикій свободі я мало що не благословляю гіркоту неприкаяності.

Бо хоч забуття і принесло мені спокій, я завжди пам’ятаю, що я сторонній; я чужинець у цьому сторіччі, серед тих, хто досі є людьми. Я знаю це ще відтоді, як простягнув руку до виродка у величезній позолоченій рамі; витягнув пальці і торкнувся холодної і непроникної поверхні шліфованого скла.

Музика Ерiха Цанна

Хоч як ретельно я вивчав мапи міста, але так ніколи більше і не знайшов Рю д’Осей. Я перелопатив не тільки сучасні мапи, бо знаю, що назви змінюються. Навпаки, я глибоко занурився у давню історію цих країв, особисто дослідив кожен закуток, кожнісіньке місце, де могла б бути та вулиця, яку я знав під назвою Рю д’Осей. Але попри всі мої зусилля, фактом, і доволі принизливим, залишається те, що я не можу знайти будинку, вулиці, ба навіть місцевості, де впродовж останніх місяців мого жебрацького життя студента-метафізика тутешнього університету я чув музику Еріха Цанна.

Я не дивуюся, що мене зраджує пам’ять: моє здоров’я, фізичне і духовне, серйозно постраждало за час мого проживання на Рю д’Осей, а ще пригадую, що там мене не навідував ніхто з моїх знайомих. Але мене дивує і заводить у глухий кут те, що я не можу знову знайти цього місця, бо воно було всього за півгодини ходи від університету і мало деякі особливості, які б навряд чи забув той, хто хоч раз там побував. Я ніколи не зустрічав нікого, хто бачив би Рю д’Осей.

Пролягаючи через масивний міст із чорного каменю, Рю д’Осей перетинає темну річку, яка протікає між величезними цегляними складами із запилюженими вікнами. Біля річки завжди панувала сутінь, оскільки дим сусідніх заводів постійно затуляв сонце. А ще від річки повсякчас віяло гидким смородом, якого я більше ніде не зустрічав і який, сподіваюся, одного дня допоможе мені її відшукати, бо я відразу впізнаю той сморід. За мостом були вузенькі бруковані вулички із прокладеними рейками; далі починався підйом, спершу пологий, але дуже крутий перед самою Рю д’Осей.

Я ще ніколи не бачив такої вузенької і крутої вулиці, як Рю д’Осей. То була просто скеля, недоступна для будь-якого транспорту, в деяких місцях тротуар переходив у приступки, а нагорі вулиця впиралася у високу заплетену плющем стіну. Бруківка була неоднорідною, місцями кам’яні плити, місцями, власне, брук, а деінде — гола земля, з якої пробивалася якась зелено-сіра рослинність. Будинки були високі, гостроверхі, страшенно старі і якось жахливо вусібіч перехняблені. Іноді будинки, що стояли навпроти, обидва хилилися вперед, майже дотикаючись один до одного, утворюючи ніби арку; звісно, вони не пропускали сонячного світла донизу, де відтак панували вічні сутінки. Траплялися кілька містків, перекинутих через вулицю від будинку до будинку.

Мешканці вулиці мене теж неабияк вражали. Спершу я подумав, що це через те, що всі вони такі мовчазні і потайні; потім я вирішив, що це тому, що всі вони дуже старі. Не знаю, як сталося, що я почав мешкати на тій вулиці, але я був сам не свій, коли туди переселився. Завжди гнаний нестачею грошей, я жив у багатьох бідних районах, аж доки нарешті не набрів на цей напівзанедбаний будинок на Рю д’Осей, у якому хазяйнував паралітик Бландо. Цей будинок стояв третім від кінця вулиці і був там найвищим.

Моя кімната розташовувалась на п’ятому поверсі; і то була єдина заселена кімната на тому поверсі, бо й увесь будинок був майже порожній. Першої ж ночі після заселення я почув дивну музику, що долинала з гостроверхої мансарди, і наступного дня поцікавився цим у Бландо. Він сказав мені, що то грав старий і німий німецький віоліст, який, поселяючись, вписався як Еріх Цанн і вечорами грав на віолі в оркестрі дешевого театру, додавши, що бажання Цанна вечорами після повернення з театру грати на віолі було причиною, через яку він обрав простору ізольовану мансарду, кругле віконце якої було єдиним місцем на всій вулиці, з якого можна було зазирнути за височенну стіну на пагорбі і побачити краєвид за містом.

Відтоді я щоночі чув Цанна, і хоч він заважав мені спати, я був зачарований незвичністю його музики. Я не надто знався на музичному мистецтві, а все ж був певен, що жодна з його мелодій ніяк не стосується музики, яку я чув раніше; отже, думав я, він композитор, наділений надзвичайним генієм. Що довше я слухав, то більше захоплювався, аж доки через тиждень не вирішив познайомитись зі старим.

Однієї ночі, коли Цанн повертався з роботи, я перестрів його в коридорі і сказав, що хочу з ним познайомитись і почути, як він грає. Він був невеликим, хирлявим і сутулим чоловічком у потріпаному одязі; з блакитними очима, гротескним обличчям сатира і геть лисою головою; здається, мої перші слова його розлютили і злякали. Втім, моя очевидна приязність, зрештою, розтопила лід, і він, усе ще трохи невдоволено, запросив мене йти слідом за ним скрипучими і хисткими мансардними сходами. Його кімната, одна з двох під крутим дахом, виходила на захід, у бік високої стіни у кінці вулиці. Приміщення було дуже великим і здавалося ще більшим через загальну бідність і занедбаність. З меблів у кімнаті були тільки вузьке залізне ліжко, брудний рукомийник, маленький столик, величезна книжкова шафа, залізний пюпітр і три старомодні стільці. На підлозі безладно валялися аркуші партитур. Стіни були обшиті голими дошками і, очевидно, жодного разу не тинькувалися; купи пилу і всюдисуща павутина надавали приміщенню радше занедбаного, аніж обжитого вигляду. Вочевидь, світ краси Еріха Цанна лежав