Ілларіон Павлюк - Білий попіл

і по щоках покотилися сльози. Десь глибоко в душі я ненавидів себе за те, що не міг стриматися. Але страх — тваринний страх — був стократ сильніший за всі інші відчуття.

Я закинув голову й побачив двох погоничів, які наготували вже свої нагаї.

Господи, убий мене швидко.

Батоги зметнулися одночасно й розірвали вранішнє повітря різкими, як залпи, вилясками.

Коні ступили вперед. Пекельний біль прохромив мене. Він починався від зап’ясть і гомілок, а закінчувався в хребті, він викручував, розламував кожен суглоб. Я закричав, жадаючи тільки одного: вмерти цієї ж миті. Я чекав і чекав, коли ж настане смерть, та вона десь забарилася, а біль — не вщухав ані на йоту. Щось клацнуло в лівому плечі, і біль там посилився десятикратно, показавши мені, що я поки й не уявляю, як далеко можуть сягати його межі. Я мимоволі заверещав і зірвав голос. Раптом натяг ослабнув і біль трохи стишився. Знову закинувши голову, я побачив, що мої кати плескають коней по спинах, заспокоюють…

Невже навіть таку жахливу страдницьку смерть вони вважають залегкою для мене?! Сумнівів не лишилося: вони мають намір щонайдовше розтягнути муки. Ось чому батоги тільки ляснули в повітрі, а не огріли тварин по спинах…

Хтось вихлюпнув мені в лице відро води, й кати знову розправили батоги, приготувавшись…

Я дихав так часто, як, певно, ніколи в житті. Найганебнішим чином мені закортіло негайно спорожнити кишечник. Я застиг, намагаючись вгамувати цей потяг, щоб зберегти бодай дещицю гідності. А втім, розумів, що варто болю вернутися, й це неминуче станеться…

— Стійте! — пролунав чийсь владний голос.

Я не міг бачити, хто це сказав, та голос його, безумовно, десь уже чув. Люд на площі здивовано зашумів.

— Придержіть-но коней, панове! Шкода буде пристрелити таких красенів!

І тут я впізнав голос. Король грабіжників із київських нетрищ — Лисиця! Навряд чи він приїхав рятувати мене (з огляду на те, що я спалив його лігво), та в моєму становищі навіть кінець світу означав би тільки зміни на краще.

— Хто ви такі?! — прогарчав сотник.

— Можна сказати, ваші однодумці. Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!

Я, нарешті, побачив Лисицю. Він прокладав собі дорогу через натовп верхи на високому стрункому коню — рудому, як і його власна шевелюра. Позаду нього їхав Німий. Я покрутив головою й помітив, що зусібіч на площу в’їжджає не менш як півтора десятка бандитів.

— Чого вам треба? — похмуро запитав сотник.

— Та ось його! Річ у тім, що цей чоловік винен мені свою шкуру. До того ж він має віддати мені її живцем — такий його борг. А якщо ви зараз четвертуєте бідолаху, я вже не зможу стягнути з нього належне.

— Якщо ви хочете його страшної смерті, — сказав сотник, — то просто лишайтеся й дивіться!

Лисиця під’їхав ближче до ешафота і поглянув на мене.

— Доброго ранку, пане Білий! — сказав він. — Варто лишити вас на якийсь тиждень — і на тобі! Вас уже четвертують усім хутором! Вмієте ви з людьми лагодити!

Натовп зареготав із його жарту.

Розділ 22

— Мені не потрібна просто його смерть! — звернувся Лисиця до сотника. — Хоча спосіб, який ви обрали, мені до душі. Я маю намір здерти з нього шкіру живцем за приниження, якого зазнав! Саме здерти шкіру і саме за своє приниження. Страта за будь-який інший переступ мене не влаштує. Хоч яка б жорстока вона була…

— Цей чоловік збезчестив і вбив мою дочку, — похмуро сказав сотник. — Я шукав його двадцять років, щоб справедливо покарати. І його смерть тепер — у моїх руках!

У сотниковому голосі вчувалася погроза.

— Маю розкішну ідею! — радісно вигукнув Лисиця. — Зараз ми здеремо з нього шкіру, як я йому й обіцяв, а потім — ви розірвете його на частини кіньми. Щоправда, розривати доведеться швиденько. Та видовище буде — ще краще!

Натовп зареготав. То в одному, то в іншому місці залунали вигуки: «Здерти з нього шкуру!».

— Тут вам не ярмарковий балаган! — гаркнув сотник. — Навіть якщо по нього вишикується черга чортів із пекла, його буде страчено за вбивство моєї дочки, а не за щось інше! Тут і зараз!

Сотник змахнув рукою, подавши сигнал господарям коней. Лисиця коротко свиснув, і четверо вершників з числа його почту вмить спішилися, підбігли до важковозів і, грубо відсторонивши хазяїв, узяли коней за вуздечки.

— Треба це все ж таки обміркувати, — єхидно мовив Король грабіжників.

І тут кінь у яблуках, — я навіть міг його бачити, — злякавшись незнайомця, позадкував і зафиркав. Його господар скинув руки, намагаючись попередити зарізяку, але той різко смикнув вуздечку на себе. Заіржавши, кінь брикнувся, спершу влучивши задніми копитами у живіт господареві, а потім — кинувся на бандита, змусивши того нажахано відскочити. Мою ногу, до якої було прив’язане повіддя, смикнуло так, що від болю потемніло в очах. Я встиг подумати, що це кінець, — аж прогримів постріл. Люд зойкнув. Натяг ременів ослаб. Біль у нозі ще пульсував, але пелена перед очима розвіялася, і я знову міг бачити. Один з бандитів стояв над трупом жеребця у яблуках із задимленим пістолем.

— Я попереджав! — голосно сказав Лисиця, звертаючись, вочевидь, не тільки до сотника, але й до всіх присутніх. — А тепер ми зробимо те, заради чого приїхали.

На похмурому сотниковому лиці заходили жовна. Лисиця ж взагалі не зважав на нього, лише вигукував короткі команди своїм людям.

Декілька головорізів підбігли до мене. Один із них — якийсь лисий панок у пенсне — шпарко розгорнув шкіряний згорток, де в нашитих кишеньках містилися різноманітні хірургічні інструменти. Здебільшого — скальпелі та ножі.

— Лисице! — вигукнув він. — Можемо просто тут! Тільки прив’яжемо його по-своєму.

— Добро, — сказав ватажок. — Дайте знати, як будете готові!

І додав, звертаючись до сотника:

— А ви б тим часом по нового жеребця послали. За годину я можу поручитися, та ось довше наш спільний друг може й не протягнути…

Кілька пар сильних рук притиснули мене до настилу і розстібнули ремені. Потім почали прив’язувати руки та ноги. А я все дивився на сотника. На його багряне від люті обличчя. І думав, як викрутити становище на свою користь… Зрештою, можна спровокувати когось, щоб мене пристрелили і позбавили нелюдських мук. Більше на гадку нічого не спадало.

І тут сотник заговорив. Спочатку не дуже голосно, але чимраз голосніше, перейшовши зрештою на крик:

— Два десятиліття я марив справедливою відплатою за смерть моєї доньки. Бачить Бог, я не відчуваю жодного задоволення від чужих страждань. Та вбивцю має бути покарано! І сьогодні — той день, коли це станеться! Але не за випадковим збігом обставин! І тим більше — не через забаганку того, хто замість людського імені обрав собі назвисько блохастої тварюки!

Слово «блохастої» сотник навіть не виплюнув, а з огидою вихаркнув.

Лисиця, який досі позирав на сотника хіба що з допитливості, лише зараз, мені здалося, трохи захвилювався.

— А кожного, хто стане мені на заваді, — вів далі сотник, — я втопчу в цю білу пилюку!

Сповнена презирства посмішка зійшла з лиця Лисиці. Можливо, цієї секунди він здогадався, що почув свій власний смертний вирок. Та зробити вже нічого не встиг: сотник націлив пістоль і вистрілив. Одним рухом, миттєво і влучно. Навіть змія позаздрила б такій швидкості.

Куля вибила Лисиці зуби й вийшла з потилиці.

Подальші події можу переказати хіба що в загальних рисах, з огляду на