Чак Паланік - Виправний день

навпаки, чоловіки пристосовані та звиклі сприймати сором і приниження як скороминущу перешкоду. Жодна публічна особа, яка будь-яким чином виявилася дегенеративною, не уникає уваги суспільства надовго. У завершенні не було завершення. Виправний день виник, щоб вирішити те, що нічого не вирішувалося.

По радіо Талбот зачитував новини: «Об’єднана рада родів повідомляє, що тіло президента колишніх сполучених штатів не знайшли. Він зник ще з часу Виправного дня, і чиновники розглядають можливість, що він покинув будівлю уряду з допомогою агентів зовнішніх сил».

«Речники родів повідомляють про вибух бомби на переповненій людьми вулиці в етнічній державі білих… у Чорнотопії… у Гомії… і двоє людей… шестеро людей… вісімнадцятеро людей вважаються загиблими в результаті вибуху».

«Терористи у змові з колишнім президентом взяли відповідальність за газову атаку… підпал… саботаж… Громадяни, що володіють інформацією стосовно цих злочинів, повинні негайно повідомити представникам роду».

Як передбачала синьо-чорна книжка:

У час найбільшої моральної та етнічної кризи люди стануть на бік тих шляхетних лідерів, у яких буде найбільше зброї.

Як пророкував Талбот, вступила у дію певна форма стокгольмського синдрому. Люди приймали нових лідерів, тому що хотіли мати якихось лідерів, а колишні загинули. Такі нюанси, як те, хто керуватиме країною, стали другорядними порівняно зі щоденними викликами їхніх життів. Такими як забезпечення дітей, наприклад. Чи завершення роботи або навчання. Чи пошук пари. Ці люди, на яких найбільше би вплинула нависла війна, відчували полегшення. Громадяни звикли пристосовуватися до вимог влади. Конкретна суть влади не відігравала істотної ролі.

Природно, що багато хто образився на те, яких жорстоких заходів було вжито, але не настільки, щоб захотіти віддати власне життя на знак протесту. Мертві залишилися мертвими.

Кожна особа була обдарована грудкою інтелекту. Кожна грудка бачиться і ділиться з іншими. Як пише Талбот, наші душі тримаються за тіла так само, як люди, що не вміють плавати, тримаються за краєчок басейну.

Літаки перетинали небо. Кожен завантажений літак переносив людей на відповідну територію. Молоді тішилися, що беруть участь у найбільшому соціальному вдосконаленні в сучасній історії. Старші переможені. Усі речі були спаковані й відправлені. Ті, хто здав своє майно, лізли в Інтернет і вибирали доступний будинок за такою ж ціною серед тих, які конфіскували в інших людей, що переселилися. В аеропортах сім’ї не відпускали далеко дітей і вивчали фотографії на телефонах, відеотури по будинках, фермах і квартирах, які вже вибрали.

Назвати це соціальним експериментом було неправильно. Він не мав права провалитися. Його організатори мусять зробити його успішним.

Через століття після опівночі Смакота зі своїм чоловіком стояли в обіймах після подружньої зустрічі в туалетній кабінці автобусної станції.

— Вони називають Джарвіса «дядьком Томом з Фінляндії»[167], — сказав Джентрі.

Смакота запитала:

— Що це означає?

Джентрі знизав плечима і похитав головою.

— Щось ніби про те, що він дуже мускулистий, — сказав він. — Це не комплімент. — Він дуже довго дивився вниз, роздивляючись гидоту на підлозі туалетної кабінки. Він запитав: — То не перкоцет?

Смакота хотіла запитати, чи вони з Джарвісом трахалися. Чоловіки, вони такі, що й драговину виїбуть. Та вона не хотіла почути неправильну відповідь, тому мовчала.

Напевно, білі щось підозрювали. Протягом останніх років популярна культура білих підібралася зловісно близько до того, щоб відкрити неймовірну мудрість і силу, яку темношкірі давно приховували. Білі надавали вигаданим персонажам, так званим магічним неграм, надприродні здібності й розумові можливості, що натякали на немислимі дари, які темношкірі тримали при собі. Та з виникненням Чорнотопії нарешті сестриці — які грали ролі нахабних нарколиг і хворобливо ожирілих шахрайок на соціальному забезпеченні, які приклеювали собі до голів світле жіноче волосся, пародіюючи білі стандарти краси, що їх егоцентричні білі блазні сприймали як комплімент, — ці королівські темношкірі сестриці нарешті змогли скинути свої фальстафські[168] ролі й зайняти законне місце невпинних цілительок і знавчинь великих космічних істин.

Користуючись своїм невід’ємним правом, люди Чорнотопії неквапно гуляли широкими авеню своїх екологічно привабливих міст. Довгі кінцівки світилися здоров’ям. Жінки, стрункі й привабливі, — впевненою мудрістю. Бездоганні шпилі граційно виступали в чисте небо, заперечуючи фізику кам’яного віку відсталих білих чоловіків.

Темношкірі не стільки прогулювалися, скільки пливли в постійному русі. Вони не смикались, як жителі Білії. У мові білих людей не було слів на позначення такого гладенького, плавного аж за межами плавності руху. Мало того, з кожною такою прогалиною мова білих терпіла крах, тож Чорнотопія відродила свою власну давню мову.

Поки історію білих писали словами, історію темношкірих писали мелодіями.

Братани скидали мантії жорстоких психічно хворих убивць, цей настільки поширений і жорсткий образ, що лише недалекі білі на нього купувалися. Це стало жартом для «своїх»: наскільки по-чудернацьки можуть поводитися братани? Наскільки далеко вони можуть зайти зі своєю музикою, до того як білі гнобителі не почнуть загадуватися, чи увесь цей спектакль не їм на користь?

Коли вони голосно говорили і ще голосніше сміялися, це було, щоб приховати правду, оскільки більша частина спілкування одне з одним відбувається через розумову телепатію.

Маючи можливість вільно приймати свою спадщину мудрих шаманів, братани радісно скидали бейсболки і бандани, червоні й сині зовнішні ознаки їхньої вдаваної приналежності до банд[169]. Вони сміялися на знак останнього прощання зі слизькою ебонікою[170], у якій приховували свій геній від білих людей. Під цими закодованими словами ховались алхімічні формули створення цінних діамантів із піску, і щойно звільнені братани породжували масову кількість діамантів, а також виявляли такі ж гори рубінів і бездоганних смарагдів, моделювали всі ці коштовності так, щоб створювати немислимі палаци, що вловлювали сонячне світло й світилися всередині, наче райські веселки, до яких кволим вітражним вікнам соборів білих і близько було не дорівнятися.

У Чорнотопії люди продовжували оспівувати й хвалити Землю, і на знак вдячності діаманти вистрибували із землі, виростали завбільшки з хмарочоси і прохромлювали небо, як мінарети. А розплавлене золото пузирилося і миттєво затвердівало, формуючи куполи палаців, під якими вкривалися вірні.

Ховаючись у цьому кольоровому раю, темношкірі повернули собі долю, яку в них відібрало правління білих. Уперше за всю історію зусилля темношкірих приноситимуть користь лише темношкірим, а не підноситимуть дари ворогам. І міста, відомі під назвами Атланта, Бірмінгем і Маямі, всі ці білі міста спустошились, і величні темношкірі з мускулистими спинами, що сяяли від чистого поту, вони співали на появу славетних храмів, щоб ушанувати предків, і ці споруди врізноманітнювали горизонт формами, надто приголомшливими для уявлень білих, і всередині цих мамонтових вілл братани й сестриці жили в цілковитій згоді з усіма тваринами,