Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

його власну сферу інтересів. Навпаки, він продовжував думати, що всередині західного табору існують дуже серйозні перспективи розколу, а його ознака та провісник — це те, що Штати перебирають на себе відповідальність Британії. І хай що підштовхнуло Сталіна скоригувати свої плани в Східній Європі, це точно не були внутрішні американські дискусії[71].

Першочергова причина розділу Німеччини та Європи полягає радше у власних помилках Сталіна в ті роки. У Центральній Європі, де його інтересам більше відповідала б об’єднана Німеччина, слабка і нейтральна, він змарнував свою перевагу в 1945 році та в подальші роки через свою жорстку непоступливість і тактику конфронтації. Якщо Сталін сподівався дозволити Німеччині загнивати, допоки дозрілий фрукт німецького обурення та відчаю не впаде йому до рук, то він серйозно прорахувався — хоча в деякі моменти союзницькі адміністрації в Західній Німеччині побоювалися, що йому ще може це вдатися. У цьому сенсі «холодна війна» в Європі неминуче мала статися через особистість радянського диктатора та систему, якою він правив.

Однак насправді Німеччина лежала біля його ніг, і його опоненти добре про це знали. «Проблема в тому, що ми граємо з вогнем, який нам нічим загасити», — сказав Маршалл у своєму виступі на Раді національної безпеки 13 лютого 1948 року. Усе, що мав зробити Радянський Союз, — прийняти План Маршалла та переконати більшість німців у щирості московського прагнення створити нейтральну та незалежну Німеччину. У 1947 році це кардинально змінило б баланс сил у Європі. Хай що Маршалл, Бевін чи їхні радники думали про такі маневри, вони ніяк не змогли б їх відвернути. У тому, що такі тактичні прийоми не спали на думку Сталіну, не було заслуги Заходу. Як за інших обставин висловився Дін Ачесон, «нам пощастило з нашими супротивниками».

Озираючись назад, ми бачимо певну іронію долі в тому, що, відвоювавши в кривавій війні заради ослаблення надпотужної Німеччини в серці європейського континенту, переможці виявилися вкрай неспроможними домовитись щодо шляху підкорення Німеччини, тому зрештою розділили її між собою, щоб окремо скористатися з її відновленої потужності. Стало зрозуміло — спочатку британцям, потім американцям, запізніло французам і нарешті совєтам, — що єдиний спосіб зробити так, щоб Німеччина не була проблемою, — змінити умови дискусії та оголосити її рішення. Це було незручно, але спрацювало. За словами Ноеля Аннана, британського офіцера розвідки в окупованій Німеччині, «опинитися в альянсі з людьми, які готові були співпрацювати з Гітлером проти комунізму, було бридко. Найкраще, на що міг сподіватися Захід, — це спонукати німців самих створити західну демократичну державу».

Розділ 5

Світанок «холодної війни»

Уявіть собі, що Австрійська імперія розпалася на безліч більших та менших республік. Який чудовий ґрунт для всесвітнього російського царювання.

Франтішек Палацький (квітень 1848 року)

Югославія хоче заволодіти грецькою Македонією. А ще вони хочуть Албанію і навіть частину Австрії та Угорщини. Це не доцільно. Мені не подобається, як вони поводяться.

Йосип Сталін, 1945 рік

Щоб дійти до Північного моря, Червона армія потребувала тільки чобіт.

Деніс Гілі

Ідея європейського порядку — це не німецька вигадка, а необхідність.

Поль-Анрі Спаак (квітень 1942 року)

Ми нутром відчуваємо, що не можемо цього зробити.

Ентоні Іден (січень 1952 року)

«Ця війна не така, як раніше; той, хто володіє територією, встановлює на ній свій суспільний лад. Кожен встановлює свій лад там, куди тільки може дістати його армія. Інакше бути не може». Відомий вислів Йосипа Сталіна — у переказі Мілована Джиласа в книжці «Розмови зі Сталіним»[72] — не такий уже й оригінальний, як могло здатися. Друга світова війна в жодному разі не була першою війною в Європі, коли воєнні досягнення визначали соціальні системи: релігійні війни XVI століття закінчилися в 1555 році Аугсбурзьким миром, коли принцип cuius regio eius religio — «чия влада, того й віра» — надавав правителям право запроваджувати на своїй землі релігію на власний розсуд. Після перших європейських завоювань Наполеона на початку ХІХ століття воєнні перемоги швидко спричиняли соціальну та промислову революцію за французьким зразком.

Однак Сталін мав чітку позицію, яку він роз’яснив Джиласу задовго до того, як Східна Європа опиналася під комуністичною владою. Радянська сторона вела війну заради того, щоб перемогти Німеччину, відновити російську владу та безпеку на її західному кордоні. Хай яка доля чекала на саму Німеччину, простір між Німеччиною і Росією не міг залишитися без контролю. На територіях, які простягалися з півночі на південь від Фінляндії до Югославії, були розташовані маленькі й беззахисні держави, чиї міжвоєнні уряди (частково за винятком Чехословаччини) як один вороже ставилися до Радянського Союзу. Польща, Угорщина та Румунія виявляли особливу послідовність у своїй недружності щодо Москви та недовірі до радянських намірів щодо себе. Єдиним прийнятним для Сталіна сценарієм було встановлення — у тих частинах регіону, які ще не були завбачливо поглинуті СРСР, — урядів, що абсолютно точно ніколи б не створили загрози радянській безпеці.

Але єдиний спосіб забезпечити такий розвиток подій полягав у тому, щоб відтворити радянську політичну систему в державах Східної Європи. Саме цього від початку хотів і домагався Сталін. З одного боку, може видатись, що цієї мети досягти було доволі легко: старі еліти в країнах на кшталт Румунії чи Угорщині втратили свій авторитет, тож усунути їх та замінити новими було б нескладно. Багато де радянських окупантів спочатку вітали як визволителів та провісників змін і реформ.

З іншого боку, Радянський Союз практично не мав впливу на внутрішні справи своїх західних сусідів поза межами повноважень, які надавала йому всеохопна військова присутність. У більшості країн регіону впродовж попередніх двадцяти п’яти років комуністи не мали доступу до публічного життя та законної політичної діяльності. Навіть у тих країнах, де комуністичні партії не були заборонені законом, їхня ідентифікація з Росією та твердолобі сектантські практики, які після 1927 року майже безперервно диктувалися з Москви, перетворили їх на маргіналів східноєвропейської політики. Радянський Союз ще більше послабив їх, кинувши за ґрати й піддавши чисткам багатьох польських, угорських, югославських та інших комуністів, які тікали до Москви: у випадку Польщі керівництво Комуністичної партії ліквідували практично повністю.

Тож коли Матяш Ракоші, лідер Угорської комуністичної партії, у лютому 1945 року повернувся з Москви до Будапешта, то міг розраховувати на підтримку близько чотирьох тисяч угорських комуністів. У Румунії, за словами