Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

з-за лаштунків, та раптом прожогом кинувся до караульного приміщення, де задіяні в п’єсі актори все ще квапливо завершували перевдягання, і видав традиційний вигук люті режисера. 

— Бігом! — наказав він. — Солдати короля, на сцену зараз же! Відьми… Де бісові відьми? 

Перед ним постали троє юних акторів. 

— Я загубив бородавку! 

— В казан якоїсь гидоти накидали! 

— В цій перуці щось повзає! 

— Спокійно, спокійно! — заволав Г’юл. — На виставі все буде гаразд! 

— Вистава вже розпочалася, Г’юле! 

Г’юл схопив з гримувального столика жменю мастики й наліпив акторові на щоку бородавку розміром із апельсин. Злощасну солом’яну перуку з усім її населенням було натягнуто на голову потрібного актора, а вміст казана після вкрай швидкого огляду було визнано цілком нормальною гидотою, через яку не варто перейматись ані миті. 

На сцені один із солдатів упустив щит, нахилився його підібрати й упустив спис. Г’юл закотив очі й мовчки проблагав про допомогу всіх божеств, які, можливо, дивилися виставу. 

Вистава лише розпочиналася, а все вже йшло не так. На репетиціях проявлялися певні недопрацювання, це правда, але свого часу Г’юл пару разів зазнавав під час вистав справжнього жаху — і, схоже, сьогоднішній випадок загрожував стати найгіршим. Акторів тіпало сильніше, ніж раків у каструлі на вогні. Краєм вуха він почув незаплановану паузу в діалозі на сцені й кинувся до лаштунків. 

— «За смерть жахливу батька відомсти», — просичав він і поквапився назад до відьом. 

З його губ злетів страдницький стогін. Ґармирдер і ґвалт! І оці троє, за сценарієм, мали тероризувати ціле королівство! До їхнього виходу на сцену лишалося близько хвилини. 

— Анумо! — вигукнув він, опанувавши себе. — Хто ви? Ви ж — лиховісні потвори, га? 

— Так, Г’юле, — невлад промимрили вони. 

— Хто. Ви. Такі, — роздільно повторив він. 

— Ми — лиховісні потвори, Г’юле. 

— Гучніше! 

— Ми — Лиховісні Потвори! 

Г’юл прокрокував уздовж тремтячої короткої шеренги й раптом різко повернувся на підборах. 

— І що ви маєте робити? 

Друга Відьма почухала перуку, що намагалася самотужки сповзти з її голови. 

— Зурочувати людей? — припустила вона. — В сценарії написано… 

— НЕ ЧУЮ! 

— Ми маємо зурочувати людей! — хором відрапортували вони, стаючи струнко і дивлячись просто перед собою, аби не зустрічатися поглядами з гномом. 

Г’юл промарширував у зворотному напрямку. 

— Хто ви такі? 

— Ми — потвори, Г’юле! 

— Які саме потвори? 

— Чорні й нічні! — скричали вони, нарешті входячи в роль. 

— Наскільки чорні й нічні? 

— Лиховісно нічні й чорні! 

— Чи ви замислюєте чорні справи? 

— Достоту так! 

— І потай? 

— Достоту так! 

Г’юл випростався на весь свій зріст, скільки того було. 

— Хто-ви-такі? — заволав він. 

— Ми — лиховісні, нічні й чорні потвори, які потай замислюють чорні справи! 

— Так! 

Тремтячим пальцем він вказав у напрямку сцени, й цієї миті драматичне натхнення пронизало творчі центри в його голові; понизивши голос, він вимовив: 

— А тепер ідіть туди й відсмаліть, як у пеклі. Не заради мене. Не заради триклятого капітана, — він перекотив з куточка у куточок вуст уявний недопалок сигари, поглибше наcунув уявний олов’яний шолом і проскреготів: — Але заради капрала Вальковськи та його собачєтка[57]! 

Відьми втупилися в нього, не знаючи, що й думати. 

Тут хтось гримнув бляшаним листом — і чари миттєво розвіялися. 

Г’юл закотив очі. Він виріс у горах, де грози переступали з вершини на вершину на ногах із блискавиць. Він пам’ятав буревії, після яких гори набували нової форми, а зі схилів зникали цілі ліси. Удар в бляшаний лист чомусь був мало схожий на них, як би сильно по цьому листу не гатили. 

«Тільки раз, — подумав він, — один тільки раз. Нехай у цей єдиний раз усе піде як слід». 

Він розплющив очі і втупився у відьом. 

— Чого поставали? — скрикнув він. — Вперед, і прокляніть усіх як слід, нехай їм грець! 

Вони рвонули на сцену. Гном провів їх поглядом, і тут Томджон постукав його по маківці. 

— Г’юле, корона загубилася. 

— М-м-м? — перепитав гном, чия уява саме щосили заходилася над пошуками способів створити громо-блискавкову машину. 

— Корона загубилася, Г’юле. А я ж маю бути на сцені в короні. 

— Та ну, має бути на місці. Ота велика, з червоними скельцями, дуже солідна — ми нею користалися в отому місті з великим майданом… 

— І там її, я думаю, й забули. 

Бляшаний «грім» кволо пролунав іще раз, але навіть попри це та частина Г’юла, що пропускала через себе все, що відбувалося на сцені, відчула, як слабшає і спотикається голос актора. Гном рвонув до лаштунків. 

— «О, скільки задушив я немовлят», — просичав він і бігом повернувся назад. 

— То знайди іншу, — невпевнено промовив він. — У скрині з реквізитом. Ти все-таки Лихий Король, тобі без корони ніяк. Давай, роби щось, хлопче. У тебе лише кілька хвилин. Імпровізуй! 

Томджон рушив назад до скринь із реквізитом. Він виріс серед корон, великих золотих корон із дерева та гіпсу, усипаних скляним кришивом. Він вчився ходити з символами Влади на голові. Але більшість із них лишилися в «Дискумі». Розкопуючи накопичені роками геологічні нашарування реквізиту, він видобував зі скринь кинджали з фальшивими лезами, черепи, вази — й нарешті на самому дні його пальці намацали тонкий предмет у формі корони. Раніше ніхто не використовував це для вистав, бо ця корона мала такий несолідний вигляд… 

На цьому місці дуже хочеться сказати, що корона здригнулася від його доторку, ніби жива. Не виключено, так воно й було. 

Бабуня була непорушна, як статуя, — і майже така ж холодна. На неї сходило усвідомлення страшної правди. 

— Це ми, — промовила вона. — Навколо отого ідіотського казана. Це все про нас, Ґіто. 

Тітуня Оґґ не донесла черговий горіх до своїх беззубих ясен. Вона вслýхалась у текст. 

— Я ніколи нікого ніде не топила! — обурилася вона. — Там щойно сказали, що топлять людей. Я такого не робила! 

На майданчику сторожової вежі Маґрат штовхнула блазня ліктем. 

— Зелені рум’яна, — промовила вона, роздивляючись Третю Відьму. — У мене ж зовсім не такий вигляд, правда ж? 

— Зовсім ні! — запевнив блазень. 

— А це волосся! 

Блазень вистромився між зубців парапету, ніби голодна ґоргулья. 

— По-моєму, це просто солома, — сказав він. — І ще й не дуже чиста. 

Він вагався, увіп’явшись пальцями в укритий мохом камінь. Перед від’їздом з Анк-Морпорка він поцікавився у Г’юла, з якими словами варто звертатися до юних панн, і зубрив ці слова всю дорогу додому. Зараз чи ніколи. 

— Цікаво, чи можна було б порівнять тебе до літньої пори[58]. Наприклад, дванадцяте червня було непоганим, і… Ой, а ти вже пішла… 

Король Веренц схопився за бильця крісла: його пальці пройшли крізь бильця наскрізь. На сцену бундючно вийшов Томджон. 

— Це він, еге ж? Мій син? 

Нерозлущений горіх випав із пальців Тітуні Оґґ і покотився підлогою. Вона кивнула. 

Веренц втупився в неї змарнілими примарними очима. 

— Але що він робить? І що таке він каже? 

Тітуня похитала головою. Король, розкривши рота, слухав, як Томджон, по-краб’ячому пересуваючись по сцені, розпочав свій головний монолог. 

— Здається, він грає вас, — ледь чутно промовила Тітуня. 

— Але в мене була зовсім не така хода! А чому в нього на спині цей горб? І що з його ногою? 

Король послухав ще трохи й із жахом у голосі продовжив: 

— А от цього я вже точно не робив! І оцього теж. Чого він говорить, що я це робив?! 

Він благально подивився у вічі Тітуні Оґґ. У відповідь та тільки знизала плечима. 

Король підняв