Зигмунт Мілошевський - Безцінний

— Ти, мабуть, хрін з трамвайною ручкою поплутав, — прокоментувала шведка.

«Я не сказала б краще», — подумала Зоф’я.

Кароль на хвилину замовк, фури перед ним, очевидно, вирішили влаштувати перегони, випереджаючи одна одну.

— Послухайте. Що сталося б, якби все пішло за їхнім планом? Лізу замкнули б голою у сейфі, Зосю, на жаль, смертельно поранили б під час утечі з місця злочину, мене, мабуть, пощадили б, щоб мати змогу показувати на процесі очманілого від жадібності польського арт-дилера.

— А мене? — Ґмітрук був явно зацікавлений.

— Залежить від того, ким є таємничий хтось. Якщо цей хтось пов’язаний з адміністрацією, тебе б застрелили. Я чув, що ти провів у місіях досить багато часу і знаєш деякі брудні секрети союзника.

— Цікаво. Де ти це чув?

— У місті.

Бознанський дивився на дорогу, вдаючи, що не бачить погляду Ґмітрука. Зате Лоренц бачила його чудово, і він їй дуже не сподобався. Вона іноді забувала, що цей симпатичний вухань є секретним агентом на службі Речі Посполитої. Може, її вітчизна і не була світовою державою, але не була також і такою незначною, щоб не тримати в лавах своєї армії людей для мокрих справ. Хто знає, скільки крові на руках привіз із закордонних місій майор Анатоль Ґмітрук.

«їдь далі цією дорогою вісімдесят, дев’ять кілометрів», — леді-доміна єдина не боялася порушити тишу.

— Ласкаво просимо до Данії, — доповів Кароль. І лише тоді Ґмітрук відвів від нього погляд людини, готової катувати Бознанського, щоб дізнатися правду.

— Нас усіх було б усунуто, афера була б міжнародною й існувало б переконання, що польський уряд лояльно ставився до злочинної експедиції. І я переконаний, що нікому у Варшаві протягом наступних каденцій не спало б на думку промовити слово «Рафаель» у коридорах сейму. Рафаель став би забутим, забороненим і більш недоторканним, ніж чистильники вигрібних ям в Індії. А люди, які з різних причин хотіли його знайти, були б або мертві, як Зося, або ув’язнені, як я і Ліза. Логічно.

— Логічно, — після хвилини роздумів сказала Зося. — От тільки на кожну надану відповідь виникає безліч запитань. Серед них два найважливіших. Перше: чому хтось вважає, що саме я зможу знайти Рафаеля?

— Зрозумій мене правильно, але, можливо, йдеться не про твою професійну компетенцію, а про родинну історію.

— Ти, мабуть, схибнувся розумом.

Анатоль і Ліза запитально глянули на них.

— Порожні рами від Рафаеля вперше показав мені дідусь, — пояснила Лоренц. — Він розповідав про картину, і я зациклилася на цьому, оскільки була підлітком і читала пригодницькі романи. Це смішно, але на канікулах я гралася в «пошуки Рафаеля». Це такі історії, які зі сміхом розповідають на родинних урочистостях, вони не мають жодного зв’язку з дійсністю. Чесно.

— А що робив твій дідусь під час війни? — не вгавав Анатоль.

— Спершу сидів у концтаборі, потім був поранений, а далі вже не знаю. Переховувався, мабуть. Його вже немає понад двадцять років. І, попереджаючи ваше наступне запитання: він не залишив мені мапу скарбів, таємничу скриньку чи зашифровані гітлерівські документи. Ця стежка нікуди не веде. Він був істориком, заразив мене любов’ю до старовини. І не більше.

— А інша важна питання?

— Чому хтось так зацікавлений у тому, щоб ми не знайшли Рафаеля? Адже це всього лише кілька кольорових плям на дошці.

— Я теж про це думав. Є дві версії. Згідно з першою ми маємо справу з якимось могутнім божевільним колекціонером, який хоче витріщатися на Юнака у своєму сейфі, одною рукою тримаючи фачика, а другою пачку паперових хусточок.

— Колекціонерський стандарт, — прокоментувала Зоф’я. — А інша версія?

— Рафаель — це не лише шмат пофарбованої дошки завбільшки з екран тридцятисемидюймового телевізора, а щось значно важливіше й цінніше. От тільки ми не знаємо чому. Але сподіваємося, що шведський фахівець нам це пояснить.

Розмовляти їй не хотілося. Чоловіки спали позаду, притулившись один до одного головами, як ліцеїсти на екскурсії, зморені спробами справити враження на колежанок і несмішними дотепами. Ліза вела машину швидко і впевнено, може, тому, що все робила швидко і впевнено, а може, тому, що це вже була її земля.

Докторка Зоф’я Лоренц сперлася скронею на холодну шибку й дивилася на нічну Скандинавію. Ліворуч світився центр Копенгагена, праворуч вони проминали аеропорт Каструп, попереду тільки Ересунн відокремлював їх від Швеції. Ще тільки срібний боїнг American Airlines встиг пролетіти над ними, майже чіпляючись шассі за дах Феррарі, й ось вони вже з’їжджали до тунелю, яким мали подолати протоку на глибині кільканадцяти метрів.

Вона була змучена, відчувала пісок в очах і оніміння, але знала, що про сон годі мріяти. У голові так шалено вирувало, що не залишалося місця на страх. Прокручувала у свідомості події останніх тижнів, аналізувала всі розмови, події, емоції, пригадувала різні місця й обличчя. Вірила, що десь там захована відповідь на запитання: що за всім цим криється?

Одначе Зоф’я Лоренц не змогла знайти відповіді.

Згадка Каролем її дідуся викликала у неї приплив ностальгії. Із закамарків пам’яті, як привиди, спливли спогади з дитинства, з часів утішливого безсмертя й несвідомості існування, коли Зоф’я вірила, що в майбутньому чекає на неї все. Коли йшла до першого причастя, батьки попросили її описати своє майбутнє на аркушику, який вони досі зберігали як реліквію. Семилітка написала: острів з великими пальмами, великий пес, великий дім і багато дітей, скарб Раефаля.

Половина життя позаду, а зі списку досі нічого не викреслено.

Ну хіба що зараз Зоф’я вміє правильно написати ім’я майстра Ренесансу.

Це просто неможливо, щоб ішлося про її дідуся чи про щось, пов’язане з її родиною. Він справді показав їй порожні рами, справді ввів її у світ історії мистецтва. Справді організовував їй та іншим дітлахам з Перемишля «пошуки Рафаеля», тобто розваги із загадками, таємницями й шифрами, і всі нетямилися від захвату, йдучи від одної підказки до іншої. А наприкінці на них завжди чекала коробочка із зображенням «Портрета Юнака» і шматочком бурштину. Бурштин отримував той, кого всі разом обирали найкращим шукачем скарбів. У неї було п’ять таких камінчиків, усі досі лежать над каміном у батьківському домі.

Якщо вона справді є головною ціллю, то це має бути пов’язане з її професійним життям.

Багато років займалася творами мистецтва та їх поверненням. За цей час мала справу з жадібними арт-дилерами, цинічними антикварами, шаленими колекціонерами, самозакоханими дипломатами, хворими на параною політиками, патологічними брехунами, мегаломанами й звичайнісінькими божевільними. Але досі не траплялося, щоб хтось їй погрожував.

«Як так сталося, — весь час подумки запитувала