І. С. Нечуй-Левицький - Хмари

- Про мене, нехай ви будете й Варка.

- Оце, ви та ви! неначе я тітка твоя абощо! - промовила Варка.

Бубка взявся в боки, і його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалі на муштрі. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота.

- Та хоч подивіться-бо на мене! - зачіпав Бубка.

- Хіба я тебе зроду не бачила? Вже поночі надворі: хоч і подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.

- Ізвольте вам насіння або горіхів.

- Не треба мені твого насіння або горіхів.

- Так от я вам, Варваро Омельківно, купив цукерків. Я знаю, з ким маю діло, - промовив Бубка.

- Не треба мені й цукерків. Як схочу, то й сама куплю.

Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папіросу. В повітрі засмерділо смалятиною й мархоткою.

- Чи дозволите ж з вами трохи постоять?

- Про мене, стій тут хоч і до світу.

- Чи дозволите ж побалакать?

- Говорила покойна до самої смерті, та все чортзна-що! Але вже пізно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.

- Лаяться - то вже материне діло. А ви ж на мене не сердитесь?

- Чого ж мені сердиться? Я не лиха. Йдіть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дівчат; там ваше місце.

- Ой, не там-бо наше місце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькій гуляли на вулиці з хахлами?

- Шукайте собі кращих дівчат та не топчіть стежки до нашого двора.

- Чи є ж де дівчата, кращі за вас?

- Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубці не рівня! - промовила барка й повернула до двора.

Бубка й справді був нижчий од Варки. Врівні з нею він здавався недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонів, побачивши, що шкода й заходу.

- Чого ж ви оце такі неласкаві сьогодні?

- Бо й ніколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть, одчепись! Йди додому, бо он мій батько йдуть, - крикнула Варка з двору.

Онойко таки й справді вертався додому й застукав Бубку. Оглянувшись, Бубка вгледів коло себе Опойка і стояв ні в сих ні в тих.

- То це Бубка розмовляє з моєю дочкою? Чи не думаєш ти, вражий сину, до мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав.

- А хоч би й думав?

- А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти думаєш, що моя дочка тобі рівня? Та ти ж нікчемний пічкур! Та ти ж доброго слова невартий! З тебе доброго москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазяїна! Чуєш ти, Бубко? - промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. - Отуди тобі дорога! Як я тільки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого двора, то обчухраю тобі боки оцією палицею так, що не потрапиш кудою втікать. Ти думаєш, як начепив жупана та зав'язав шию хусткою, то й до Онойка можна лізти з старостами?

Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем мовчки потягли, повісивши вуха, в шинк до Дувида.

Радюк пішов туди, де зібрались дівчата на вулиці, і стояв до півночі, спершись на тин, дивлячись на хлопців, на дівчат, слухаючи пісні. Сміх і жарти, женихання й залицяння - все те причарувало молодого панича. Синє небо, засіяне зорями, тепло літньої ночі, пахощі з городів - все те одганяло сон од його очей, розворушувало в серці кохання, тривожило мрії.

IX

Раз молодий Радюк нагадав карі Масюківнині очі, ходячи ввечері по садку. Другого дня вранці він попросив у батька коней, щоб нібито навідаться до сусід, до пані Високої. Але його думка прямувала проз двір панії Високої та до Масюкового хутора.

Павло Антонович звелів запрягти пару коней в легенький візок і покатав з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вітер з степу прохолоджував повітря й обвівав лице молодого Радюка. Коні весело несли легенький візок битим шляхом, перебігли село й покатали степом. Радюкові так було легко на серці, так радісно серед зеленого степу, в чистому повітрі, під ясним небом, що він розстебнув одежу, скинув картуз і почав співати пісню.

Незабаром край невеличкого сельця з'явився хутір панії Високої, обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледів на городі панію Високу, котра стояла між соняшниками, прикривши голову білою хусточкою.

- Не ставай же коло двора Високої! Борони тебе боже! Жени коні як тільки можна швидше! - промовив Радюк до погонича.

Коні зміями покатали під тополі. Радюк скинув картуза і кланявся до панії Високої. Висока щось кричала до його, аж її роток манячив здалеки, неначе кротяча нора. Потім вона почала махать до його рукою, потім зняла з голови білу хусточку й почала махать хусточкою. Коні понесли візок проз огород. Висока, побачивши, що її зовсім закривають соняшники, вирвала здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Коні повернули вбік, і високі соняшники та бур'яни зовсім закрили од Радюкових очей панію Високу. Радюк сміявся, і парубок сміявся, поглядаючи на панича.

Коні вбігли в ярочок. На тім ярочку вже видно було Масюків хутір. Коло хутора Радюк звелів погоничеві спинить коні коло здорового садка, встав з воза й пішов навпростець через садок, звелівши парубкові їхати кругом оселі на подвір'я.

Старий густий садок розрісся на ярку трохи не до самої річечки. Через гущавину не було видко ні хати, ні загород. Садок ріс собі на волі дико й буйно. Гілля переплуталось так, що здавалось, ніби груші ростуть на вишнях, а вишні червоніють на яблуні, а яблука висять на бузині.

Радюк перескочив через тин, ледве проліз через кущі бузини, трохи не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись і навіть висиджували курчата, потай од хазяйки. Густі вишні скинули з його картуза, били його тонкими гіллячками по лиці. Він мусив розводить руками гілля й затулять лице й очі.

В садку якась дівчина співала пісні. Чудовий голос, чудові