Ребекка Куанг - Макова війна, Ребекка Куанг

Дзяна немовби пронизав нестерпний біль.

— Ти знаєш, що сталося зі спірлійцями.

— Але вони спрямовували вогонь задовго до Другої Макової війни! Вони століттями практикували шаманізм! Сила…

— Сила поглине тебе, — різко сказав Дзян. — Ось що робить полум’я. Як гадаєш, чому спірлійці так і не відстояли свою свободу? Тобі не здається, що така раса не могла так довго лишатися підкореною? Якби їхня сила була стабільною, вони б завоювали всю Нікань. Як так сталося, що вони не пішли проти Імперії? Жинь, вогонь убив їх так само, як і наділив силою. Він позбавив їх глузду, відібрав здатність думати про себе самих, аж доки не дійшло до того, що вони тільки й могли битися та знищувати за наказом. Спірлійці були одержимі власною силою, і доки Імператор давав їм дозвіл влаштовувати бійні, не надто переймалися чимось іншим. Спірлійці колективно обманювали себе. Вони прикликали вогонь, але їх заледве можна вважати взірцем для наслідування. Червоний Імператор був жорстокий та безжальний, але навіть йому вистачило здорового глузду не тренувати шаманів у лавах Міліції, окрім спірлійців. Якщо ставитися до богів як до зброї, то це принесе лише смерть.

— Ми на війні! Ми однаково можемо померти. То, може, прикликавши богів, матимемо шанс відбитися. Що такого поганого може статися?

 — Ти така юна, — м’яко сказав він. — Ти й гадки не маєш.

Після цього Дзян наче під землю провалився. Жинь знала, що він свідомо уникає зустрічі з нею, як уже робив перед Випробуваннями і щоразу, коли не хотів розмовляти. Її це дуже гнітило.

«Ти така юна».

А це гнітило ще дужче.

Не така вона вже і юна, аби не розуміти, що її країна на порозі війни. Не така вже і юна, щоб не боронити її.

Діти перестають бути дітьми, коли їм у руки вкладають меч. Коли їх навчають битися на війні, а потім озброюють і кидають на передову, вони вже не діти. Вони солдати.

Час Сінеґарда добігав кінця. Розвідка щоденно повідомляла, що війська Федерації вже майже на порозі.

Жинь не могла заснути, хоча відчайдушно потребувала сну. Щоразу, коли вона заплющувала очі, лавиною накочувалася тривога. Удень у голові все пливло від виснаження й очі пекли, проте вона так і не змогла заспокоїтися достатньою мірою, щоб відпочити. Вона спробувала медитувати, але свідомість захоплював жах. Від страху серце шалено калатало в грудях і було нічим дихати.

Уночі Жинь лежала сама в темряві й знову чула поклик Фенікса. Він проникав у сни, спокусливо нашіптував їй зі свого виміру. Спокуса була такою сильною, що майже зводила з розуму.

«Я допоможу тобі зберегти здоровий глузд», — пообіцяв Дзян.

Але не допомагав. Він показав їй велику силу, дивовижну силу, достатньо могутню, щоб захистити місто та країну, а потім заборонив її торкатися.

Жинь корилася, бо він її майстер, а відданість між майстром і учнем щось означає, навіть у часи війни.

Але це не завадило їй прийти до саду, знаючи, що Дзян не в Академії, і заштовхати кілька жмень макових зерен у передню кишеню.

Роздiл 11

Коли основна колона Збройних сил Федерації підійшла до Сінеґарда, муґенці навіть не намагалися приховати свого прибуття. Не було потреби. Сінеґард уже знав, що вони наближаються, і страх, який наганяла Федерація, давав значно більшу стратегічну перевагу, аніж елемент несподіванки. Вони просувалися трьома колонами, маршируючи з трьох боків, окрім заходу, де Сінеґард прикривали гори Вудан. Муґенці крокували з величезними багряними знаменами, які розвівалися в них над головами, осяяні піднятими факелами.

«За Рьохая, — зазначалося на знаменах. — За Імператора».

У «Принципах війни» великий військовий теоретик Суньдзи попереджав не атакувати ворога, який зайняв вищу позицію. На височині є перевага спостереження, й доводиться виснажувати свої війська підйомом на пагорб.

Стратегія вторгнення Федерації була величезним «та пішов ти» у бік Суньдзи.

Щоб штурмувати Сінеґард згори, муґенцям довелося б піднятися в гори Вудан, а це затримало б напад Федерації майже на цілий тиждень. Федерація не давала Сінеґарду тижня. Федерація мала вдосталь зброї та людей, щоб узяти Сінеґард знизу.

З вигідної позиції високо на південному мурі Жинь спостерігала за наближенням військ Федерації, схожих на полум’яного змія, що звивався долиною, оточуючи Сінеґард з бажанням придушити його й заковтнути.

«Я хочу сховатися. Хочу, аби хтось сказав, що я в безпеці, що це лише жарт, поганий сон».

Тієї миті Жинь усвідомила, що весь цей час лише гралася в солдата, гралася у відвагу.

А тепер, на порозі битви, уже не могла прикидатися.

У горлі булькотів страх, такий густий і тягучий, що вона майже давилася ним. Від страху нестямно тремтіли пальці, і вона мало не випустила меч. Страх змусив забути, як дихати. Жинь довелося силою втискати повітря в легені, заплющивши очі й подумки рахуючи вдихи та видихи. Від страху паморочилося в голові, її нудило і кортіло виблювати все з’їдене, перехилившись через стіну.

«Це просто фізіологічна реакція, — сказала вона собі. — Лише вибрики розуму. Ти можеш це контролювати. Ти можеш змусити все зникнути».

Вони проходили це під час навчання. Їх попереджали про це почуття. Учили контролювати свій страх, перетворювати його на перевагу, використовувати адреналін, щоб лишатися насторожі, відганяти втому.

Але кілька днів тренувань не могли побороти того, що тіло інстинктивно відчувало беззаперечну правду: вона спливатиме кров’ю, її поранять, а цілком імовірно, вона загине.

Коли вона востаннє так боялася? Чи відчувала цей параліч, це оніміння від страху перед тим, як два роки тому вийшла на арену з Неджею? Ні, тоді вона була розлючена й гордовита. Вважала себе невразливою. Вона чекала бою, передчуваючи кровопролиття.

Тепер це видавалося їй таким дурним. Дуже, дуже дурним. Війна — не гра, в якій б’єшся за честь і шану, де майстри вбережуть тебе від серйозних травм.

Війна — це жахіття.

Жинь хотілося плакати. Хотілося кричати та сховатися за кимось, за одним із солдатів, заскиглити: «Мені страшно, я хочу прокинутися з цього сну, прошу, врятуйте мене».

Але ніхто по неї не йшов. І ніхто не збирався її рятувати. Пробудження не було.

— Усе гаразд? — запитав Кітай.

— Ні, — сказала вона, тремтячи. Голос скидався на наляканий писк. — Мені страшно. Кітаю, ми загинемо.

— Ні, не загинемо, — квапливо заспокоїв її Кітай. — Ми переможемо й житимемо.

— Ти також брав участь у розрахунках — вони втричі перевершують нас кількісно. Перемога неможлива.

— Ти вір, — Кітай так міцно стиснув руків’я меча, що пальці побіліли. — Третій дістанеться сюди вчасно. Скажи собі, що так і буде.

Жинь важко зглитнула й кивнула. «Тебе тренували не для того, щоб скиглити й боятися», — сказала вона собі. Дівчинка з Тікані, наречена-втікачка, яка ніколи не бачила міста, боялася б. Дівчинки з Тікані вже немає. Тепер Жинь — учениця третього року навчання в Сінеґардській академії, солдат Восьмого підрозділу, і її готували до бою.

І вона не сама. У неї в кишені макові зерна. На її боці бог.

— Скажеш коли, — мовив Кітай.

Він завмер, занісши меча над мотузкою, що запускала хитромудру пастку, яку вони встановили для захисту зовнішнього периметру. Цю пастку вигадав Кітай і мав