Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Деметра була чудовою. Тож і я буду чудовою. І ти теж. Ти… о боги, я ж не спитала імені!

— Рендалл Савітрі.

— Прегарно! Запевняю тебе: Рендалл Савітрі переможе всі проблеми і стане чудовою богинею.

* * *

Уже першого вечора Рен відчула, що вимушені канікули йдуть їй на користь. А через кілька днів вона почала замислюватися над тим, як залишитись тут на довше.

Всюдисуща адміністраторка Галатея дбала ледь не про весь вільний час гостей. «Не відмовляйте собі ні в чому, богине Савітрі!» — щебетала дівчина в гірчичній уніформі, оточена вишколеною оливковою прислугою. Скоро Рен зрозуміла, що адміністраторок тут щонайменше два десятки. Галатея Третя радісно пояснила, що так набагато легше підтримувати все в ідеальному стані. Галатеї визнавали лише ідеальний стан.

Останнього дня перед від’їздом дівчина пакувала речі, відмовившись від допомоги слуг. Коли всі вішалки опустіли й рюкзак лежав біля дверей, Рен притулилась до арки балкону та до болю в очах задивилась на море. Сліпучі полудневі промені висвітлювали воду. Сильний порив вітру кинув в обличчя дівчини мереживні занавіски — вона відсахнулась і ледь не перечепилася через поріг.

— Піймав! — тієї ж миті міцна рука лягла на талію Рен, і та відскочила як ошпарена, пригадуючи слова Галатей: у номер безборонно не міг потрапити ніхто, крім неї та персоналу.

— Тільки не волай! Усі свої, — новоприбулий випередив її перший порив закричати.

Хлопець відступив на крок, і Рен змогла гарно роздивитись його. Смаглява шкіра, пісочні кучері, стягнуті пов’язкою на голові, розсипи кілець-сережок у кожному вусі.

— І які це «всі свої»? — поцікавилась дівчина.

— Ну, це ж ти з Академії приїхала?

— Можливо.

Незнайомець пристрасно вдарив себе долонею в груди.

— Я Хамсін. Друг Діоніса.

— Чудово. А я Рендалл Савітрі. І що тут потрібно Хамсінові, другу Діоніса?

— Усього лише дві речі. Зиркнути на таку красуню і передати звістку.

Крик сирен прорізав повітря.

— Ось мовби чув, що не вийде все завиграшки! Ох уже цей пильний захист… — Незнайомець пригладив світлі кучері і роззирнувся, наче роздумував, куди сховатися.

— Боюся питати, як ти проник у мій номер, — хмикнула Рен.

— Я можу проникнути всюди, коли забажаю, — хлопець гордо всміхнувся і зняв із шиї кулон з різнобарвними пір’їнами. — Вітер я, вітер. Тримай, прекрасна Рендалл!

Кулон опустився в долоню дівчини.

— Вітер? — перепитала вона, розглядаючи прикрасу.

— Так. Це такий дух, який переміщує повітря, якщо тобі так зрозуміліше, — нетерпляче пояснив Хамсін. — Я зі світу Діоніса.

— Тоді як ти сюди потрапив? Нитки ж…

— О, вони мені не потрібні. У вітрів свої методи руху. Я ні до чого не прив’язаний, окрім законів власного світу. А оскільки я — не у своєму світі, то тепер Хамсін, друг Діоніса — всуціль вільне створіння!

— А ось і порушник! — Двері прочинились, і на порозі з’явилася Галатея Вісімнадцята в супроводі охоронців, та вони не могли ввійти, бо всіх здував шалений шквал, який явно перевищував можливості кондиціонера на стіні.

— Час звіятися відсіль! — Хамсін тим часом нахилився до Рен і шепнув: — Я не міг потрапити до Академії через захист Аматерасу. Тому щастя, що ти опинилася тут. Передай Діонісові: Колесо Долі починає свій рух. У нього є рік, не більше!

А тоді — Хамсін впився в губи дівчини палким поцілунком.

— Це аби ти не забула! — кинув він приголомшеній Рендалл і зник, наче… наче його вітром здуло. У повітрі ще хвилину тремтів теплий солодкавий аромат, а потім і він розтанув.

Поки охоронці металися кімнатою, щось підказувало Рен, що Хамсін, друг Діоніса, нікому більше не трапиться на очі.

Розділ 2

Дзеркало в серці Вихору

— Ти ж допоможеш мені, Амоне? — довірливо подивившись в очі чорнявому студентові, Рен пересіла з крісла на краєчок його ліжка.

Вона зазирнула до Діоніса наступного ж дня після приїзду, достеменно пригадуючи, що має передати йому Хамсінове послання. Але пообіцяла собі, що жодного послання Амон не отримає, доки не погодиться її виручити. Керн повідомив, що Діонісові час уже на заняття, та він воліє валятися в ліжку, симулянт такий.

— Я не маю на тебе образи, — повільно відказав той, розглядаючи свої руки. — Але командна робота — це командна.

— Я мала врятувати Нікту. Торкнутися її мрії. Ми б не могли досягти цього

командною роботою ]]> . Сам знаєш.

— Але всі впевнені, що ти просто перелякалась і втекла. Це те, що ми почули

від тебе самої ]]> … — хлопець витримав паузу, наче шукав правильних слів, щоб продовжити. — Отже, ми це почули. Від тебе, — повторив він і стрельнув очима в бік Рен. — Нікого не було в коридорі, коли ти заходила?

— Ні.

— Добре. У лікарні все ж непоганий захист від зайвих вух. Розумієш, то була дуже дивна ніч. Ми багато мізкували над тим, що сталось. Адже, знаєш, Закі — ходяча іскра, якій тільки дай шанс спалахнути. Та він розумний. А Діке і Ньєрд розважливі. Знай, що їх так просто не обдурити.

— На біса мені їх обдурювати?

— Про мене, тобі це справді не потрібно. Тоді питання в тому, кому це знадобилося.

— От ще би я це знала!.. — Рен зиркнула на годинник і підірвалась до дверей, щоб устигнути на лекцію.

— Ти гарно мене слухала? — перепитав Амон.

— Так-так.

— Ти гарно мене слухала?

— Ага-ага… — дівчина штовхнула двері, проте раптова думка змусила її завмерти на порозі. — Амоне. Я не казала того всього під час проникнення — а

хто ]]> казав? — спитала вона пошепки, притуляючись чолом до одвірка.

— Це