Йосип Васильович Турянський - Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський

Нараз він чує, як біля його серця чиєсь серце стукотить.

Одчиняє очі…

Немає нікого…

Очеретним шелестом іде питання з його уст:

— Мавко, де ти?..

Іван кладе руку на чоло і на хвильку дивиться глибоко в себе, в застигаючий огнений вир на дні душі.

Поволі оглядається довкола себе. На землі коло нього торбинка… Він підносить її. Сонно-глухо йде від нього в ліс питання:

— Мавко, де ти?..

Мовчки, німо дивляться на нього стіни зелені, закам'янілі струї сонця серед гілля, синява небес…

Нараз Іванові здається, що маленький, райський цей куток у гущі лісу — це труна.

Світ, вистелений мохом і травою, стовбурами зелені підпертий, небом нагорі накритий — це могила.

А в цій могилі, у труні лиш він один — і ця торбинка… Пам'ятка по ній…

— О ні, це не пам'ятка…

Її уста я чую на моїх устах… Чую серцем биття серця в її грудях… Вона тут… Чому ж я не бачу її?.. Вона сховалася від мене… Моя мавка — моя мрія — пустійка… жартунка, пустунка…

Він миттю зірвався й почав її кликати:

— Мавко, обізвися!

Вся його душа в ухо входить. Тихо.

— Мавко, моя весно, моє щастя, обізвися!

Прикладає руки до вух. Мовчання,

— Мавко, моя світляна мріє, де ти?..

Холодними кліщами тиша всовгується в душу.

Іван кличе, прохає, питає:

— Мавко, люба, ти сховалася?.. Жартуєш?.. Правда?..

Обізвися, прошу тебе!

Мені за тебе лячно, страшно…

І знов не чує відповіді. Івана охоплює жах. Він кидається в гущу, розглядається довкола, обшукує кущі, вільшину, папороть.

Ніде немає мавки.

Нараз йому здається, що вона до нього відгукнеться на слова старої пісні.

Він станув, оглядається кругом і просить:

— Люба, кохана моя, доле і світло моє ти.

Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..

Оперся на сосну, щоб не впасти, коли слухає і чує, як гримить стомолотами його серце…

— Тепер… тепер вона відгукнеться…

Сота частина хвилинки — як вічність…

А з вічності ледве чутний шум іде від верховіття лісу…

Він до столика біжить.

Книжки лежать і спокійно ждуть… Скочив блискавкою в хатку.

Її капелюх у хатці… У дверях хатки кличе, болем битий:

— Мавко, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..

Надаремне.

— Не чую вже ні голосу, ні гомону її…

Іван біжить у напрямку зеленого віконця гущі, звідки мавка вперше показалася йому, перед ним; стає та блудними очима дивиться і дивиться…

Тре чоло руками, а з його грудей, немов стогін умираючого, продирається одчайний шепіт:

— Її лице… і усміх… і розмова… поцілунок — це тільки сон моєї божевільної уяви…

Все те був порожній… марний… пустий гомін…

Облапує руками зламані гілки в віконці.

— Це дійсність… Це ж вона зробила…

А може, не вона?..

Миттю скочив у свою хатинку.

З розкішшю і з жахом дивиться на капелюх.

— Відкіля він тут узявся?..

Це привид… Бере його до рук. Притулює уста до нього.

— Це дійсність…

Як же погодити цю дійсність і цей сон?..

Од такого сну і від такої дійсності людина мусить збожеволіти.

— Ах, небо, земле, доле, — я божевільний!

Щоб втікти від себе і зловити і спасти останню думку, Іван кидається крізь віконце у гущавину, розхиляє, розриває, перескакує зелену повінь кругом себе, як бурун малі хвилі моря, і вискакує на битий шлях у лісі.

Не видно нікого. Біжить, біжить, як вітер. Он там дорога скручується. Цей скрут — його надія або смерть. Стає на скруті.

В самітнім лісі там — далеко перед ним на шляху… хто це?

Ах, радості! Вона! Він біжить, як буря. Легкий гомін його кроків ліс передає комусь. Хтось оглядається, стає. Він уже лиш десять кроків перед нею. П'яний радощами Іван кличе:

— Мавко, моя доле, чом?..

— Стійте! — каже мавка, — не зближуйтеся до мене…

Іванові коліна затремтіли.

— Сон… гомін…

Чує голос:

— Вертайтеся назад! Не стійте тут!

Він слухає — онімілий, зледенілий…

— Чому ж так дивитесь? Вертайтеся назад!

Він хоче обізватися, її спитати, їй до колін припасти, розказати їй свій біль, свою тяженну муку.

Однак його уста таємна сила мов замурувала. Він обертається і йде назад.

Несе страшну, безкраю пустку в грудях. А з тієї пустки щось виповзує понуро та виблимує ледяно, ніби гострий, сталевий, закривлений кінець коси несамовитого косаря… Якась ледяна голка вверчується в душу Івана й будить думку:

«Оце дійсність…»

Щось силує його пристанути. Він обертається. Вона стоїть. Ах, чому вона стоїть?..

Він ховається в кущах і здалеку на мавку дивиться і дивиться…

Біля нього старезна сосна.

З