Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

йолоп, — сказала Памела. — Він просто боїться, що щось погано позначиться на ньому. Я його, звісно, не захищаю. Боже збав).

*

Із дна колодязя Урсула бачила, що хистка стіна між її кімнатою і квартирою місіс Еппл’ярд зникла. Через розтрощені перекриття й паркет вона бачила, як із вішака на рейці на стіні звисає сукня. Рейка була у вітальні Міллерів на першому поверсі — Урсула впізнала шпалери з пишними жовтими трояндами. А ось сукню вона бачила сьогодні на Лавінії Несбіт, із якою зіткнулася на сходах — тоді сукня була кольору горохового супу (й висіла на своїй власниці, як на вішаку). Тепер вона посіріла від пороху й перекочувала на кілька поверхів униз. За кілька метрів вона побачила власний чайник, великий, бурий, надісланий із Лисячого закута. Вона впізнала його за товстою мотузкою, яку місіс Ґловер колись давно намотала на ручку. Тепер все було не там, де треба, включно з нею самою.

Так, Ральф був на Арґайл-роуд. Вони повечеряли хлібом із сиром і випили по плящині пива. Тоді вона розв’язала кросворд із вчорашнього «Телеграфу». Нещодавно Урсула мусила купити окуляри для читання, доволі негарні. Допіру принісши їх додому, зрозуміла, що вони майже ідентичні до тих, які носила одна із міс Несбіт. То на неї чекає така сама доля? — подумала вона, розглядаючи своє відображення в окулярах у дзеркалі над каміном. Вона що, теж лишиться старою дівою? Як там у Остін? «Самотня жінка зі скромними прибутками неминуче смішна і неприємна синя панчоха, пожива для насмішок юнаків і юнок». Чи може бути старою дівою та, хто носила багряну букву?

Учора, доки вона підобідувала бутербродом у Сент-Джеймському парку, у неї на столі загадково з’явився конверт. Побачивши своє ім’я, написане Крайтоновою рукою (у нього був несподівано приємний почерк), вона пошматувала листа і викинула, не прочитавши. Потім, коли всі секретарки злетілися, як голуби, до возика з чаєм, вона зібрала клапті і склала лист докупи.

Я десь загубив свій золотий портсигар. Ти його знаєш — той, який батько подарував мені після Ютландії. Ти його випадково не бачила?

Твій К.

Але ж він ніколи не був її. Навпаки, він належав Мойрі. (Чи, може, Адміралтейству). Вона знову змела клапті до смітника. Портсигар лежав у неї в сумочці. Вона знайшла його під ліжком через кілька днів після того, як він її кинув.

— Про що думаєш? — спитав Ральф.

— Про всякі дурниці.

Ральф витягнувся біля неї, голову поклавши на бильце дивана, а ноги у шкарпетках примостивши їй на коліна. Наче й заснув, та все одно шепотів відповіді щоразу, як вона зачитувала питання з кросворда.

— «Роланд Оліверові»? Може, паладин? Що скажеш? — спитала вона.

Учора з нею сталося дещо дивне. Вона була в метро, яке взагалі не любила, тож до початку бомбардувань скрізь їздила велосипедом, що зараз ускладнилося через завали й купи битого скла. Розв’язувала кросворд у «Телеграфі» і намагалася забути, що вона під землею. Більшість під землею почувалася в безпеці, проте Урсулі не подобався замкнутий простір. Кілька днів тому бомба впала на вхід до станції метро, вибухова хвиля покотилася вниз, у тунелі, і результат був страшненький. Навряд чи про це писали в газетах — це погано для бойового духу.

Чоловік, що сидів біля неї, раптом нахилився — вона сахнулася — і, кивнувши на напівзаповнену сітку кросворда, сказав:

— А ви молодець. Давайте я вам дам свою візитівку. Заходьте, як схочете, до мене. Я наймаю розумних дівчат на роботу.

Ще б пак, звісно, — подумала вона. Він вийшов на Ґрін-парк, припинявши капелюх на прощання. На візитівці була адреса у Вайтголлі, але вона її викинула.

Ральф витрусив із пачки дві цигарки й підпалив обидві, а тоді передав одну їй і сказав:

— Ти ж у нас розумака?

— Ага. Тому я в розвідці, а ти карти креслиш.

— Ха-ха, розумака, та ще й дотепна.

Між ними було відчуття легкого побратимства, як у товаришів, а не коханців. Вони поважали одне одного і нічого не вимагали. Сприяло їхнім стосункам і те, що обоє працювали при воєнному відомстві. Було багато дечого, чого вони не мусили одне одному пояснювати.

Він торкнувся її зап’ястка і спитав:

— Ти як?

— Прекрасно, спасибі.

Руки в нього досі були як у архітектора, ким і був до війни — не знищені битвами. Тепер він у безпеці, вдалині від битв: став топографом інженерних військ, перебирає карти, фотографії і таке інше, більше не буде воювати, пробиратися крізь брудну, жирну, розбавлену кров’ю морську воду під обстрілом. (Потім він говорив про це більше).

Бомбардування, — казав він, — це трагедія, але може вийти й на добре. На відміну від Г’ю і Крайтона, він оптимістично дивився у майбутнє.

— Усі ці злиденні хижі... — тягнув він. Вулвіч, Сільвертаун, Ламбет і Лаймгауз зрівняли із землею, після війни їх доведеться відбудувати. На його думку, це нагода звести чисті, сучасні будинки з усіма вигодами, замінити вікторіанські нетрі скляними, стальними і повітряними шпилями до неба. — Таке собі Сан-Джиміньяно на майбутнє.

Урсулу не вабило видиво модерних веж, якби її воля, вона будувала б на майбутнє міста-сади, затишні будиночки серед дерев.

— Ти така Торі, — чуло сказав він.

Хоча любив він і старий Лондон («Як архітектор може його не любити?») — Ренові церкви, величні маєтки, елеґантні публічні споруди — «лондонське каміння», так він казав. Кілька ночей на тиждень він чергував у соборі Святого Павла з іншими відчайдухами, готовими «за потреби» дертися на шпилі, щоб порятувати величну споруду від запальних снарядів. За пожежі собор перетворився б на пастку, пояснював Ральф: старі балки, скрізь свинець, плоский дах, купа сходів, темні забуті закутки. Він відгукнувся на оголошення в журналі Королівського товариства британських архітекторів, яке закликало чергувати в соборі: архітектори-бо «розуміють планування тощо».

— Нам доведеться попітніти, — сказав він, і Урсула задумалася, як він дасть собі раду із пораненою ногою.

Вона уявляла, як його оточує вогонь на всіх тих сходах і в забутих темних закутках. А варта була товариська — вони грали в шахи й довго розмовляли про філософію й релігію. Мабуть, Ральфові це до смаку.

Якісь кілька тижнів тому вони разом дивилися, оповиті жахом, як палає Голланд-гауз. Вони саме мишкували у винному погрібку на Мелбері-роуд.

— А ти лишайся в мене, — мимохіть сказала Іззі, перш ніж рушити в Америку.