Тимур Іванович Литовченко - Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко

– найновіший роман «Людина і зброя». Тут показано, як з початком війни прості студенти беруться за зброю, організовують студентський батальйон і йдуть захищати вітчизну. Вони там… Вони…

Чоловік наморщив чоло, мугикнув собі під ніс щось нерозбірливе і після крихітної паузи продовжив:

– У них там різні відносини – не знаю, як це сформулювати… не вмію. Коротше, вони воюють, гинуть… а можливо, і в полон потрапляють. І все це так добре описано… так добре, що цьому віриш. Та й я ж сам на фронті був, тільки не в піхоті, а в артилерії, отож знаю, що таке війна. А коли інших письменників читаєш, то віриш їм не завжди. Отож я й хотів спитати, як це товаришеві Гончару вдається друкувати такі романи, яким віриш? Дякую.

Чоловік сів на місце. Ведучий делікатно кахикнув і скоса подивився на автора роману «Людина і зброя», даючи тим самим зрозуміти, що особисто він, ведучий, на місці автора уникнув би розгорнутої відповіді. Однак і бровою не моргнувши, Олесь Терентійович мовив:

– Мій новий твір ґрунтується на абсолютно реальних подіях. Якщо ви, товаришу, не в курсі, то для мене особисто війна розпочалася саме в лавах такого студбату. І як ви вірно зазначили, я навіть до фашистського полону потрапив улітку сорок другого.

– Олесю Терентійовичу, а може, не варто?.. – спробував зупинити його ведучий, однак Голощокін зреагував миттєво:

– Отже, ви, мабуть, тікали з того полону, я вірно зрозумів?

– Вірно, товаришу, вірно. І фільтрацію в таборі НКВС я теж проходив. І подолав її успішно. Тому стидатися мені нема чого.

Остання фраза була адресована ведучому, який знизав плечима й заходився розглядати акуратно підстрижені нігті лівої руки.

– Я так і знав, що ви пишете правду про війну, як воно все було! – вигукнув Голощокін, на цей раз вже не підводячись із місця. – Але ж скажіть, яким чином вдається це публікувати? Вам же не так просто дозволяють це, мабуть, що… Принаймні я так думаю, що не просто так.

Ведучий знов делікатно кахикнув, проте Олесь Терентійович зробив вигляд, що не зрозумів його натяку:

– Так, товаришу, мушу зізнатися, що пробити публікацію буває дуже, дуже непросто. Це тепер стало простіше – бо все ж таки я правління нашої республіканської Спілки письменників очолюю87, а от раніше… Знаєте що, давайте-но залишимо «Людину і зброю» трохи осторонь і згадаємо моїх «Прапороносців». Читали?

– Звісно ж, читав! І з величезним задоволенням.

– Дякую. А чи знаєте, яка історія пов’язана з їхньою публікацією?

– І яка ж?

– А от уявіть, що закінчив я роботу і приніс рукопис… ну-у-у… скажімо, до редакції «товстого» літературного журналу чи до видавництва – не має значення. Не хочу називати, куди я приніс рукопис. Просто хотів опублікувати свою працю. А знаєте, що сталося далі?

– І що ж?

– Коли редактор ознайомився з рукописом, то викликав мене до себе і спитав: «Товаришу Гончар, а де ви оце писали? В тому сенсі, де працювали над цим». А між іншим, писав я «Прапороносців» тут, у Дніпропетровську, на вулиці Клубній, номер двадцять п’ять88. Ну, отак і відповів. Тоді редактор знов запитує: «А чи ростуть там, де ви оце написали, якісь дерева? Наприклад, вишневі». Я сказав, що, мовляв, так – авжеж ростуть. Тоді редактор каже: «Отож забирайте цей ваш так званий рукопис, вертайтеся в ту вашу Ломівку на вулицю Клубну, номер двадцять п’ять і закопайте це лайно там під вишнею, під черешнею, щоб його ніхто й ніколи більш не бачив! На добриво це згодиться, а на роман аж ніяк не тягне».

– Кгм-м-м!.. – вже не криючись і дивлячись Олесеві Терентійовичу просто в очі, кахикнув ведучий. Але з місця знов скочив Голощокін:

– Як себто закопати?! «Прапороносців» закопати під вишнею?!

– «Прапороносців», – скреготнув письменник, обличчя якого несподівано скам’яніло.

– Так і сказав?! Та там же такі герої!.. Такі!.. Черниш!.. Ясногорська!.. Шовкун!.. Й особливо Хома Хаєцький – це ж мій улюбленець!.. Та й «Прапороносці» ж дві Сталінські премії89 отримали!..

– Премії були вже згодом. А попервах рукопис роману рекомендували закопати під вишнею, під черешнею. Але я не здався, я продовжив боротьбу із зашкарублими бюрократами від літератури – а вони у нас, на жаль, є! Причому в надмірній кількості… Просто здаватися не треба, товаришу. Якщо відчуваєш власну правоту – роби свою справу. І рано чи пізно тобі вдасться все. Сподіваюсь, я відповів на ваше запитання?

– Так, Олесю Терентійовичу, відповіли! Красно дякую.

Голощокін сів на місце, а ведучий нарешті повернув собі ініціативу:

– Отже, дякуємо товаришеві з «поштової скриньки» за цікаве запитання, що спричинило цей мініатюрний літературний диспут. Але повернімося, власне, до предмета сьогоднішньої презентації. У кого є ще запитання про новий роман Олеся Терентійовича Гончара «Людина і зброя»?..

1961 Помста Бабиного Яру

Лютневий пров., Київ, 9:05 ранку 13 березня 1961 року

Віленор Мартинович Чукашкін обережно здійняв на рівень обличчя повне блюдечко паруючого чаю, склавши губи трубочкою, декілька разів дмухнув на його поверхню. Потім з величезним задоволенням сьорбнув ароматну рідину, поставив блюдечко на стіл, підхопив бублик з маком, відкусив, поклав на стіл поруч з блюдечком. Намагаючись подовжити задоволення, заплющив очі, сповз на стільці настільки низько, що вперся потилицею в спинку, якомога далі витягнув ноги і блаженно крекнув.

Ех-х-х, до чого ж прекрасне життя!..

Тим паче, на відміну від місцевої куренівської жлоберії, він розуміє, яке то задоволення – мати вдома цілий електросамовар, з якого так зручно й затишно пити смачнющий краснодарський чай з цукром-рафінадом вприкуску, з бубликами й ожиновим варенням!.. Для місцевих кугутів краснодарський чай – це тьху! Їм якщо чай – то тільки цейлонський, бачте, а так подавай розчинну каву! Тьху, йолопи царя-батюшки-матушки…

Ну нічого, недовго лишилося жити в цій халупці: коли по сусідству на Сирці завершать намивку ґрунту – нагромадять там силу-силенну сучасних новітніх «хрущовок», в одну з яких і переїде сімейство Чукашкіних. І стане їхнє життя таким прекрасним… не те що нині!

Але ж заради того прекрасного життя таки доводиться трохи потерпіти. Зокрема, в теперішню куренівську халупку Віленор Мартинович в’їхав понад півтора десятиліття тому майже одразу по завершенні Великої Вітчизняної війни. Господарів халупки вважали «вибувшими». У райвиконкомі звільненого в запас майора тилової служби запевнили, що ці куренівські куркуляки були викриті в посібництві колишнім окупантам, а тому «вибули» вони до Сибіру й більше звідти не повернуться.

Втім, зупинятися на досягнутому Віленор Мартинович зовсім не