Ольга Кобилянська - Через кладку, Ольга Кобилянська

тепер то все перемінилося. Я пізнала життя, і через те й погляд на людей змінився. Однак, - перервала себе, - яка я неуважна; я говорю, а ви стоїте. Будьте ласкаві, сядьте.

- Я слухаю вас, пані! Докінчіть, - обізвався я й простягнув руку, прохаючи, щоб не рухалася з місця, а стояла й говорила дальше. Так, говорила тим самим трохи альтовим голосом, що, мов шовком, оповивав мою душу.

- Змінили погляд на людей, пані?

- Так. Навчилась брати їх такими, якими в дійсності є, а не якими хотіла б мати їх наша уява.

- Чи це відноситься до мене й до моєї матері? - спитав я й поглянув проникливе в її очі.

- Життя змінило вас, мабуть, так само, як і мене, - відповіла, обминаючи моє запитання.

- Хто знає, пані! Мене воно лиш виховало, а може, я лиш «отерся» з дечого; але змінити, як це ви, може, думаєте, воно мене мало що змінило. В дечім я все ще давній мужик, панно Маню, - сказав я й усміхнувся з невимушеним усміхом.

Вона поглянула недовірчиво своїми молодими очима на мене цілком так само, як робив це хвилями Нестор.

- Про вас говорять, що ви щасливий і вдоволений чоловік, і завидують вам те, - обізвалась спокійно. - А те дуже рідко чути.

- Дійсно, - відповів я. - Мужик не потребує багато до щастя. Гарна хата, добрі, сякі-такі матеріальні відносини, добрий харч, чому ні?

Я поглянув на неї. В її лице підступила, як недавно, темна краска замішання, - і вона заперечила головою.

- Я це не в тому значенні думала.

- Ні. Справді ні? - сказав я. - А то я б був думав, що й ви пристали до того гурту, що уважає Богдана Олеся за матеріаліста й бог зна якого вдоволеного й щасливого. А все через те, що він зачиняє душу й не виносить свойого я на торг.

- Я не думала в тім напрямі, - сказала вона; і нараз мов побоюючись, що я поставлю нове якесь їй прикре питання, підсунула мені крісло, а сама сіла на диван під вікном.

- Отже, в іншому розумінні, - сказав я. - І я догадуюсь, в якому. Очевидно, до вас мусили доходити свого часу слухи й про романтику Олеся, а з там про якесь його нещоденне щастя в жінок. Правда?

Вона не відповіла.

- Я бачу, що так, пані, хоч ваші уста й мовчать, і вираз вашого лиця говорить виразно, що ви до того не торкаєтесь. Ті слухи й епізоди з мого життя були побільшені й пофальшовані. Я шукав романтики, пані Обринська, свого часу. Я не таю цього. Шукав і на якийсь час находив, і мав своє вдоволення до певного ступеня й часу. Але не назавжди. Вона не вистарчає, ба навіть обридає. Тут мусить поважний мужчина щось тривкіше мати. Бодай з своїми мужицькими інстинктами думаю так я один. Я не декадент, не модерніст, а мужик. І бути може, тому й визволився з того всього й дивлюсь спокійно. - Тут нараз я урвав. Пані Міллер, з котрою я ще в зільнику перед вступом у хату привітався, отворила в тій хвилі двері, і, не входячи цілком, попросила до чаю. Я подякував і сягнув за капелюхом.

- Не зайдете колись до моєї матері? - спитав я дівчину, котра мов з задуми моїми словами збудилась, і на мене розчаровано поглянула. - Вона б радувалась.

- Ні, - відповіла стиха, уникаючи мого погляду.

- І чому, як вільно спитати?

- На це можете ви собі й самі відповісти. Мої дороги ведуть мене туди, де мене шанують і потребують. Передусім, потребують, пане Олесь.

- Значить, іншими словами так: «До вашої матері я б могла лиш тоді зайти, коли б вимагала цього якась важна, не звичайна потреба». Чи зрозумів я вас добре, пані?

- Так.

- А над тим, що можна чиєсь ушанування й любов (навіть ворога) здобути, ви не застановлялися ніколи? - спитав я.

- Не мала до того нав'язуючих точок, пане. Зрештою, - додала, - може, але тоді мусив би бути до того імпульс глибокий і поважний, а тут.

- Тут його нема, панно Маню. Правда? - І я усміхнувся гірко.

- Нема, пане Олесь, - сказала й умовкла.

- А коли побачимось ми, пані? - опитав я, подаючи їй руку на прощання, неначе ігноруючи її послідні слова. Вона здвигнула плечима.

- Останьтесь на чай у пані Міллер. Зробите їй прикрість, як підете, - обізвалась вона замість відповіді.

- Ні. Перепросіть, я піду, - сказав я поважно, між тим коли вона піднялась з свого місця. Вклоняючись, я завважив, що її біле ніжне лице чи не побіліло о один відтінок. Але з місця вона й один крок не рушилась.

* * *

(Пізніше).

На один крок вона все-таки сама зблизилася. Ті її - і заразом його (Нестора) уста, і ті її - і його очі, чи могли вони що інше говорити, як саму правду? Але думка, що вони могли хоча б і на короткий час в очах кого іншого тонути, подразнює мене. А все ще гарна. Поважна, трохи ігноруюча, з однаково «молодими» очима - все ще гарна.

* * *

(Знов пізніше).

Я здибував її, але не говорив з нею, - не йшла сама. Так, так, це все-таки вона, та Маня, як і я так само той сам, що тоді був.

Вона ще трохи виросла, і її стать гармонійна й принадна. Але ба! Кого вона має? Кого може мати вбога немолода вже дівчина?

Ні. Вона має свого Нестора. Невинного молодого брата - мислителя, мужеську мімозу, а твердого, як камінь. Він - її оборонець і приятель. Його вона собі виховала, і він її сторож.

* * *

Лист пані Міллер до своєї приятельки, пані Обринської:

«Високоповажна моя пані Обринська!

Вже стільки днів уплинуло від приїзду доньки вашої Мані, а моєї улюбленої колишньої учениці, що аж прикро мені, що досі я ще не повідомила вас про її тутешнє життя-буття. Гаразд, що вислали