Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

І це був чужий світ, чужа галявина з синіми скелями, дівчина, яка належала цьому світові. Віктор не міг відповісти на її запитання. “Хіба що забрати її з собою на Землю?..” — майнула думка.

Підняв авіет у повітря.

Чотири дні Ела із забинтованою ногою лежала в каюті у Віктора.

За цей час він багато дізнався про планету.

Місто біля підніжжя пагорбів зовсім не місто. Це розсадник, у комірках якого визріває музика — згустки енергії, що є мешканцями планети. Комірками необов’язково бувають кущі та дерева. Ними можуть бути твіли.

— Але ти! — вигукнув Віктор. — Ти ж земна дівчина!

— Для тебе, — відповіла Ела. — Ти мене створив своєю уявою.

— Я?

— Коли я підходила до тебе вперше — пам’ятаєш? — хіба я була така, як зараз?

Віктор, згадуючи, замислився.

— Я могла бути гілкою, твілом, — продовжувала дівчина. — Однак ти мене не помітив би.

Вірити чи не вірити?

— Така я зрозуміліша для тебе. — Ела наблизила обидві руки до себе.

І продовжувала розповідати про планету.

Невидимий народ живе.

Невидимий народ живе невидимим, невідчутним на перший погляд життям. Живе, кохає, народжується, вмирає.

— Коли дві пісні знаходять одна одну і зливаються в одне, тоді народжується від них третє — надлишок їхньої звукової енергії, сили — назви, як хочеш, — розповідала Ела. — Це дитя. Його улаштовують у комірку, і воно починає розвиватися, жити.

— Потім?

— Комірка щезає, пісня живе самостійно.

Останню фразу Віктор пропускає повз вуха: нехай щезає. Його цікавить інше.

— Життя, тим більше розумне, — говорить він, — мусить виробляти щось матеріальне, культуру.

— Музика, — заперечує Ела, — хіба це не культура? Нам приступні усі мелодії, усі пісні Всесвіту, математичні закони гармонії. Навіщо обов’язково виробляти? — відповідає вона на запитання Віктора. — Мало нам води, повітря, усієї планети?.. Наше життя, — продовжує розповідати Ела, — німе для тебе. Я можу примусити його звучати. Хочеш, поговорю з батьками?

— Тут, зараз?..

Ела змахує рукою, і в каюті виникають два голоси: фагот і скрипка.

Ела хвилину слухає, потому обриває чарівну музику.

— Про що ти говорила з ними? — запитує Віктор.

— Про сонце, про вітер. Хочу туди. — Ела киває на голубий день за ілюмінатором.

— Тобі треба лежати.

— Винеси мене, — просить Ела.

Віктор несе її до вхідних дверей корабля.

— Сядемо тут, — проказує Ела. — Ні, ні, потримай мене на руках.

— Я заберу тебе з собою, — говорить Віктор. Після розмови в синій ущелині він усе частіше думає про це — забрати з собою. Так, він забере її з собою.

— Ти ще нічого не знаєш, — заперечує Ела.

— Чого не знаю?..

— Я мушу пройти Ніч Присвяти.

— Що це означає?

— Поцілуй мене.

— Пісне моя! — говорить Віктор.

Проте він ніколи не чув, щоб вона співала.

Минали дні. Ела одужала. Вони з Віктором літали далеко, милувалися планетою.

Та увага Віктора була прикута до дівчини. У ній відбувалися тривожні переміни. Вона блідшала, худішала, на чистому лобі з’явилися перші зморшки.

— Нічого, — відповідала вона на запитальні погляди Віктора. — Так має бути.

Ці слова він чув у польотах, у кораблі, в лісі, як-от зараз, коли вони йдуть удвох по галявині. І щоразу усе настирливіше він відповідав на них пропозицією:

— Полетимо разом.

Ела відмовчувалася.

— Полетимо.

Вони зупинилися на знайомій обом стежині до міста. Віктор вдивлявся у її бездонні, невловно мінливі очі, у зіниці.

— Полетимо!.. — повторював як зачарований.

— Чому ти так говориш? — Ела злегенька відсунулася од Віктора. — Ти про мене нічого не знаєш.

Віктор готовий був заперечувати, наполягати на своєму. Закружляти її, понести у безмежне небо.

— Хочеш, — сказала Ела, — я зроблю тебе музикою?

Жарт. Віктор усміхався у відповідь.

— Дай руки, — сказала Ела.

Віктор простягнув руки. Ела перевернула їх долонями догори.

— П’ять пальців на одній руці, п’ять на другій. Це гармонія? — запитала вона.

— Гармонія, — погодився Віктор.

— Пальці — п’ять тонів гами. Долоня — акорд. — Ела звела погляд вище. — Плечі, очі — усе це звучатиме.

Звісно, жарт! Віктор безхмарно усміхався.

Ела випустила його руку, зірвала з куща гілку.

— Слухай!

Гілка стала бгатися, щезати. Вона не горіла, не жевріла, як у вогні, а просто робилася невидимою. Водночас вона звучала.

Щезла. Слабкий, але цілком виразний акорд постояв у повітрі й також щез.

Усе це було схоже на марення.

— Дай руки! — сказала Ела.

— Ні… — Віктор перестав усміхатися. Гілка й досі стояла йому перед очима.

— Вона не щезла, — як завжди, прочитала його думки Ела. — Вона житиме вічно, як музика. І ти житимеш.

— Ні, — повторив Віктор, — краще ти полетиш зі мною.

Ела засміялася:

— Люби мене!

Обійми її ставали усе гарячіші, жадібніші…

Нарешті Віктор призначив дату старту — через місяць.

— Зачекай, — попросила Ела.

Віктор добавив тиждень.

— Ще…

— Ело!

— Мені потрібно.

— Навіщо?

— Все одно не зрозумієш.

Вони лежали під зорями. Десь далеко чувся спів. Голос, сильний і лункий, сам виводив дивну і складну мелодію. Вона то піднімалася, то опускалася до нижньої октави, переходила в шепіт, і неможливо було збагнути, радісна ця пісня чи сумна, тому що було