Леонід Михайлович Тендюк - Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк

прямовисними скелями й урвищами, раніше проникнути не вдавалося. Після численних спроб ми знову верталися назад.

Син джунглів, Барарата, таки знайшов стежку!

За якусь годину-другу ми з ним подолали неприступні крутогір'я. І ось яким чином. Мов за канати, схопившись за гілля й ліани, піднялися у верховіття, а вже тоді, як ото раніше в джунглях, тією повітряною дорогою попрямували далі.

Наполохані мавпи кинулися врозтіч, і я мимоволі вигукнув:

— Чао! Чао!

Не зрозумівши, чого я кричу, Барарата метнув осудливий погляд: мовляв, дивак, Васка-Кваска!

А й справді: чого ото галасувати? Хіба серед безлічі мавп неодмінно повинна бути й наша знайома, втікачка Чао? Малоймовірно. Та все ж кортіло ще хоч раз на неї, витівницю, глянути.

Зелені деревні жаби також пустилися навтіки… Було млосно, і ліс ніби завмер — не чути пташиних голосів. Лише дрозди, ці всюдисущі пернаті, виводили свою завчену, одноманітну пісню.

Перескакуючи над смарагдовим, незайманим плесом води з дерева на дерево, ми досягли однієї з бухт затоки — глухого закуття серед скель.

— Васка-Кваска, там — фаді![58] — показав Барарата на пагорб, що здіймався високо над затокою.

Очі його сповнилися панічним жахом, і він затремтів.

— Чого ти, друже? — запитав я, лагідно взявши його за руку.

— Фаді, фаді кіборінтані![59] — повторював він, квапливо спускаючись із дерева та намагаючись більше не дивитися на священний горб.

А я, навпаки, з цікавістю його розглядав.

Горб як горб — нічого примітного. От тільки на маківці, ніби кружало од велетенського багаття, між зеленню чорніла порожня пляма — хтось, мабуть, спалив і викорчував дерева. А може, блискавицею в грозу підпалило ліс. Бо чого б та й як на таку верхотуру залізали люди?

Тільки-но я це подумав і вже зібрався спускатися вниз, ненароком зиркнув на дерева, що обступили згарище правобіч. Моїм очам відкрилася незабутня картина: вгорі до стовбурів були прив'язані мумії людей.

Примарними свічками врізалися вони в зелень верховіття.

Ось чому так злякався, викрикуючи магічне слово «фаді», мій друг! Не було сумніву — перед нами священний пагорб, тубільне кладовище чи, може, жертовник.

Хоч я й не тубілець і не вірю в прикмети та забобони, все ж по тілу побігли мурашки. «А нехай їм грець, тим муміям!» — вилаявся подумки. І хутко спустився до Барарати.

Зір у мого провідника бездоганний: там, де я не помітив нічого, він, гострозорий, уздрів дуже багато… Вже потім, коли Барарата підвів мене до скелі й показав на воду, я побачив: на дні, серед валунів, стояли затоплені дерев'яні човни.

І фаді — жертовне місце на пагорбі, й кладовище затонулих човнів у бухті — все наганяло гнітючі, тривожні думки. Я губився в здогадах, не розумів, що це означає.

Згодом Лота пояснила.

— До фаді, Васка-Кваска, — сказала вона, — померлого підвозять човном. Десять днів і десять ночей горить на галяві багаття — афо. Коли ж огонь згасає, ті, хто привозив померлого, сходять із пагорба вниз. Човен опускають на дно, а самі вплав добираються до гирла — вінани.

Оглянувши кладовище човнів — їх було понад десять! — ми вплав повернулися назад. І я, хвилюючись, розповів друзям про побачене.

Вони вислухали мовчки — не зрозуміло, раді були чи розчаровані почутим. Першим заговорив Альфред.

— Та не доведи й помилуй! — вирік він. — Хто видав, щоб човном, у якому перевозили мерців, пускатися в океан? Я на таке не відважуюсь. Досить ми набачилися смерті на суходолі!

— По-твоєму, краще гнити в джунглях або знову попасти на Голову Дракона? — обурився я.

— Помовч, да Гамо, — заспокоїв мене Кім Михайлович. І, звертаючись до всіх нас, сказав — От що, друзі мої, нам треба все зважити й вивірити. Якщо ті човни, про які ти, Васько, розповідаєш, придатні для плавання, то чого б їх справді не взяти. Готові дерев'яні човни. Та це ж неабияка знахідка! — радісно вигукнув він. — Ну, а те, що ними перевозили небіжчиків, не біда — вони, — хитро підморгнув мені,— священні і тебе, Альфреде, благополучно вивезуть із клятого острова.

— Робіть як знаєте, — відказав геолог. — Я не стану заперечувати. А тільки думки своєї не зміню: негоже на жертовному човні плавати живим.

— Знов за рибу гроші! — розгнівався Кім Михайлович. — Сказано ж тобі, що іншої ради немає. І човни, які знайшли Васько й Барарата, — остання надія вибратися з острова.

— Ти, Зайцю, у своїх поглядах суперечливий і, як вітер, мінливий, — додав я. — На «Садку» в океані, пригадується, ти мене повчав не бути надумливим та не вірити ніяким забобонам, а тільки одним незаперечним, науковим, як ти казав, фактам. Тепер ти заспівав іншої. Як тебе, голубе, розуміти?

— Розумій як хочеш, — сердито кинув він.

— Ну от що, хлопці, годі сперечатися, — подав голос Кім Михайлович. — Готуймося до походу. Завтра, тільки-но розвидниться, вирушимо в джунглі, обійдемо виселок. Може, все-таки знайдемо дощок на човен. Бо, відверто кажучи, я й сам мало вірю, що затоплені човни годяться для плавання. Невідомо, чи вони цілі, й узагалі, що воно за човни. Можливо, тубільці їх будують лише для близьких рейсів — перевозити небіжчиків, а для далекого плавання вони непридатні.

Збагнувши, що ми нападаємо на Альфреда і той засмучений, Лота підійшла до нього і, як мале дитя, що його скривдили, погладила по голові.

— Бідна, бідна Зайца. Ай-яй, Васка-Кваска, ти раці — нехарош! — кинула вона осудливий погляд на мене.

Кім Михайлович усміхнувся.