Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

— Май повагу, четверонога бестіє, до великого представника наукового світу! Це тобі не якісь там задрипані вакеро, а сам король медицини і всього живого царства Бунч.

— Дайте людині оговтатись, — підморгнув Самсонову професор. — Краще продовжуйте свою лекцію. Ви перервали розповідь на тому, що взимку льяноси затоплює вода.

— Цілком правильно, Василю Івановичу. Жах, що там буває. Кілометрів на шістсот дикий степ стає дном моря. Вакеро виганяють худобу на пагорби, населення теж лізе туди із своїм збіжжям.

Самсонов знизав плечима, ніби й справді був дуже заклопотаний тим стихійним лихом. Після паузи, перейшовши на серйозний тон, він повів розповідь про те, як страждає трудовий люд від неймовірних повіней. Та ще гірші прикрості готує засушлива пора. Голод і спрага женуть тоді по вигорілих під сонцем льяносах здичавілі стада коней і биків. Жахливе ревище, гучний тупіт тварин, хрипкі вигуки пастухів, які намагаються втихомирити оскаженілу худобу, — все це зливається в грізну музику диких степів. Тільки віслюкам перепадає якась там крапля води. Обережно відгинаючи губами голки, вони висмоктують сік із кактусів.

Самсонов розповідав про орінокські степи з таким глибоким знанням справи, начебто йому в житті не раз доводилось мандрувати отими неозорими рівнинами.

Географа й професора наздогнав на своєму віслюку Бунч. Витираючи хустиною спітніле чоло, він і собі встряв у розмову:

— А чи знаєте ви, шановний, — звернувся він до Ілька, — що таке матакабальо?

Самсонов тількі плечима знизав.

— От вам і король географії! — єхидно кинув Бунч. — Матакабальо — люті змії, дослівно — “коневбивці”. Розміром вони не більші за дощового черв’яка. Але від їхнього укусу гине і людина, й худобина. Нікчемний плазун набагато небезпечніший за гримучу змію. Коли матакабальо впивається в тіло, болю не відчуваєш. Людина дізнається про загрозу тільки тоді, коли отрута вже увійшла в її кров. Гримуча ж змія — неповоротка й лінива. Вона ще здалеку попереджає про своє наближення шумом брязкалець і нестерпно смердючим духом.

Бунч розповів також про небезпечні таємниці річок орінокських льяносів, про ската з голкою на хвості, про електричного вугра, про небезпечну рибку карібу. Своєю формою і кольором каріба скидається на золотих рибок. Тільки в неї неймовірно агресивний характер. Каріба, як і акула, чує на відстані запах крові і завжди з’являється там, де б’ються великі тварини. Під час кривавих баталій між самцями-крокодилами вона безстрашно забирається в рани хижаків і роз’їдає їх.

— Ви просто залякуєте нас, Кириле Трохимовичу, — з похмурою посмішкою мовив професор.

Але Бунч з затаєним гуморком в голосі, патетично вів далі:

— По берегах річок, що течуть через льяноси, водяться і ненажерливі крокодили, і водяні змії анаконди. Анаконди, до речі, також нападають навіть на людей.

— Та годі, годі, добродію! — замахав на нього рукою професор. — Мені вже страшно їхати далі.

— А от ви слухайте й кайтесь. Ви гадаєте — це все? О, ні! Чи доводилось вам чути що-небудь про смертоносну малярію, яка панує в льяносах, про безліч отруйних рослин, зокрема про кущі гуачамака?

Крутояр весело зареготав. Потім скривив лице і схопився за живіт. Бунч наполохано повернув до нього голову. Чи й справді професорові недобре? Чи, може, він тільки прикидається хворим? Ну, звичайно, він жартує.

— Друзі мої, — пролунав над льяносами бадьорий голос Крутояра, — ми їли вранці смажену яловичину. Якщо лейб-кулінар його величності вождя племені арекуна помилково настромив м’ясо на гуачамаку, швидше звертайте свої погляди до Всевишнього і благайте в нього прощення за всі свої гріхи.

Олесь засміявся й собі — він поспішав внести суттєву корективу: якщо вже просити заступництва, то тільки в єдино визнаного тут володаря небес і суші — доброго духа Кахуньї… Разом із тим, варто було б заручитися прихильністю і в злого духа Курукіри.

Індіяни їхали попереду й не чули веселих жартів, якими обмінювались їхні білі друзі. Професор першим збагнув недоречність цієї розмови. Образою духів вони могли назавжди відштовхнути від себе темношкірих провідників.

— Годі, базіки! Не забувайте про забобонність наших охоронців.

Професорові слова нагадали мандрівникам про дійсність. Всі притихли, насторожились. Сталеве небо дихало вбивчою спекою, і дорога здавалася безконечною. Мало втішали й Ількові слова, що тутешні льяноси — це лише невеличкі лисини серед лісів.

Навколо розкинулася мертва рівнина. Не видно було жодної пташини. Навіть ящірки заховались між камінням. Низенькі кущі кидали жалюгідну тінь. Глибока тиша панувала навкруги.

Вождь племені Палехо підняв руку, і загін зупинився. Касік приклав долоню до чола й почав пильно вдивлятися в далечінь. Три його сини, майже однакові з обличчя, вихопились уперед.

Тумаяуа не їде зі старшими братами. Вони гордують ним Що ж, хай гордують. Він зневажає їх за куций розум. Хіба вони бачили те, що довелося уздріти йому? Хіба вони бували далі Великої річки? Вони уміють стріляти з духової рушниці, а він, Тумаяуа, навчився володіти револьвером. Він їздив у справжньому поїзді, що гуркоче так, немов блискавка б’є в старе дерево матамату.

Хай їдуть собі вперед і шукають воду. Він, Тумаяуа, триматиметься ближче до білих. Ось їхній хлопець із дивним іменем Олесь у десять разів розумніший за старшого брата Лупу. Та де там! У сто, в двісті разів! Він знає, які люди живуть за великим морем. Він навіть літав на літаку. І каже, що було зовсім не страшно. Тільки нудило трошки, немов у хисткому човні куріаре, що потрапив у нурт.

Еге-ге-ге! Лупу подає якийсь знак. Мабуть, надибав воду.

Тумаяуа пришпорює свого віслюка.

— Сеньйоре Олесь! Доганяй мене! — кричить він хлопцеві. — Вода!

Загін прискорює ходу. Попереду затінок і довгожданий спочинок.

Через півгодини велике вогнище палахкотить серед гайка. Невеличкі пальми з верхівками-віялами охороняють спокій мандрівників, ніби почесна сторожа. В глибокій улоговині біля бамбукових кущів синьо поблискує