Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

але вже в цьому прочілі, але не встиг, тому й стоїть ззаду, — шо вам у нас жилося харашо і претензій у вас до нас не може буть.

— Так, але…

— Вам у нас не наравиться? — кисіль (чи желе) обличчя Таїсії Іванівни миттю скис.

— Бачите… — пробелькотів Іван.

— Не треба нічого бачити, — суворо й двозначно сказала Таїсія Іванівна. — Живемо під одним дахом, як одна сімня, а в сімні…

— А коли сімня, то сіють сім’я, — поставив веселу мамризю Аркадій Петрович.

— Веди себе прилічно, Аркаша, — цнотливо мовила Таїсія Іванівна.

— Та шо він, шуток не пунімає? — оскалився Аркадій Петрович.

Тим часом Іван Василевський витяг цілком змокрілою рукою з кишені гроші й тицьнув Таїсії Іванівні. Її рука якось дивно підскочила, хапнула гроші й блискавично засунула десь у грудях.

— Хазяїн тут я, — невдоволено сказав Аркадій Петрович. — І деньги маєте віддавати мені.

— Не діждеш! — верескнула Таїсія Іванівна, але миттю отямилася й знову подивилася на Івана телячими очима. — Ви вже йому звиніть, — сказала вибачливо, — бо коли починаються дощі, з ним шось нехарашо дєлаїться. Отож, коли шо і дальше вам буде казаться странним, не обращайте уніманія, закривайтеся на гачка і сидіть собі. Бо він трохи больний, наш Аркадій Петрович, у нього даже припадки случаються… Але він не опасний… правда, ти не опасний, Аркашенька?

Над плечем Таїсії Іванівни світилася луджена бляшанка-парсуна Аркадія Петровича — образ внутрішнього спокою, покірливості та вибачливості. Іванові здалося, що колись бачив це лице, коли блукав по художньому музеї чи на якійсь виставці: Мамай чи Будда?

Ситуація ставала хитка, ніби Сфера дому перетворювалася на Сферу корабля, якого розхитували немалі хвилі. І якось так складалося, що Іван не мав жодної принагідної шпарини, в яку міг би вставити намислене тверде слово про відмову від дальшого тут проживання. Виходило, що не він чинивсь винним у тому, що вліз у їхній інтим, а вони, тож не виявляли щодо нього жодного обурення чи ніяковості. Це Василевського розладнювало. Але найбільше замикало рота, що його союзник, той, котрий переконливо намовляв якнайшвидше покинути цей дім, колишній пожилець райської землі та патріархальних звичаїв, зробивсь у цій ситуації підспівувачем своєї незаконної половини й тільки раз заявив, та й то кволо, свою волю, коли пожалів, що комірні гроші перемандрували не в його песю лапу, а в пишний розхит грудей Таїсії Іванівни. І хтозна, як воно сталося, а різкі слова, загорнені в папірчика Іванової рішучості й надійно покладені на поличці правої (чоловічої) півкулі його мозку, так і залишилися там лежати, а він сам відчув себе псом, якого покарано за переступа в такий лагідний спосіб, отже, про те, щоб його прогнати з дому, й мови не було.

— Не загуваруймо Ванічку, — не цукровим, а сахаринним голосом проспівала Таїсія Іванівна. — Йдіть оддихайте і спасібо, що розплатилися.

І він пішов «оддихать», розчинивши свої нерипливі двері, а коли розвернувся, побачив, що розхиленого прочілу там, де стояли господарі, вже нема, бо зникли, ніби розчинилися, двері ж у господарську половину були щільно запечатані, однак за ними чулося вовтузіння, природи якого Іван не збагнув, але, здається, йшла боротьба за одержану кістку з м’ясом.

Іван Василевський зітхнув і ще раз згадав афоризма: «Чудові історії, які не відбуваються», — правда, до нього глухо долинали й звуки від продовження варвітні, — отож завершив афоризма так: «А ще ті, які відбуваються поза тобою». Бом! Так, прогучав ґонґ, як завжди на закінчення сцени, цілком непотрібний, признаю, й цього разу.

13

А непотрібний тому, що пристрасті цього вечора ще не закінчилися. Міг би їх описати в розділі 12-му, щасливому за символікою цифр, навіть ідилічному, — не забуваймо, що Аркадія — батьківщина пасторалей, — але я у своїх писаннях не раз приділяю особливу увагу розділові тринадцятому, як переломовому при викладі історії, звісно, з огляду на фатальність цього числа, а події, які відбулися далі, такого присмаку дістали. Бо не встиг Іван Василевський розмислити останньої сцени, — а це в нього звісно як відбувалося — дуже повільно, — коли хтось обережно застукав у двері. Іван не мав аж такого слуху, щоб розрізняти стукоти, отож подумав, що це знову Аркадій Пастух — прийшов, мовляв, роз’яснити непослідовність свого поводження, але порога переступила зі своєю чарівливою усмішкою Людмила, вже від дверей вибачаючись і знову просячи дозволу зайти, ніби постук у двері і звичайне за тим «Заходьте!» не вичерпувало етичних потреб.

— Якщо можете вділити кілька хвилин, — мовила діловим голосом Людмила, — хотіла б переговорити.

Іван мовчки вказав на стільця, а сам залишився стояти, бо ще не прийшов до тями — найменше сподівався побачити Людмилу, тобто щоб вона сама до нього прийшла.

— Ви нас налякали, — мовила та, не гасячи милої усмішки, на яку Іван не відповідав своєю, тільки дивився. — Ну, в мами інтерес меркантильний, переживала, що не заплатите, хоч це теж не до кінця так; Аркадій Петрович, мабуть, теж не дуже переживав, бо не проти вас здихатися, а от я…

— Чому? — прямо спитав Іван.

— Що — чому? — трохи збилася з пантелику Людмила.

— Чому Аркадій Петрович хоче мене здихатися?

— Хіба не для цього двічі до вас приходив? — погасила всмішку Людмила.

Іван коротко хитнув.

— Хочу вам дещо пояснити…

І вона тихим, навіть сокровенним голосом почала розповідати про Аркадія Петровича, заявивши, що цей негідник (вона так його й означила) — то прокляття їхнього дому. О, він уміє здатися і розумним, хоч малоосвічений, і добрим, але бувають часини, коли в нього вселяється чорт.

— Коли починаються дощі?

— Звідки знаєте?

— Сказала ваша мама…

— Так! Тоді з ним і коїться. Поясню, чому з мамою хочемо, аби в нас жив хтось сторонній.