Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Вони блискавично швидко виростали на дорозі, і з такою ж швидкістю вітер зганяв їх на обочини. Пролітали крижані сніжинки і в світлі фар здавалися краплинами розтопленого металу. Котик був глибоко переконаний, що шофер уже давно загубив дорогу, але машина пружно, ніби уткнувшись у велику кучугуру м'якого снігу, зупинилася біля ажурних каркасів кузні.

Соколова відкрила дверці і вийшла. Полоз і Котик вискочили теж. Втрьох вони пройшли на кузню. Стисло, ніде не розповідаючи про самого себе, а весь час говорячи «ми», розказував Полоз. Віл говорив про страшну силу розгойданих швелерів. Про скинутий вітром настил і обірваний канат. Про перетягнуті троси і божевільну лють вітру.

Віра Михайлівна дивилася вгору, де під напором повітря ледве помітно тремтіли важкі швелери. Не вірилося, щоб у таку погоду хтось міг туди дістатися. Але жовтий, новий, зав'язаний кількома вузлами канат виднівся угорі. У словах Полоза не було і крихти неправди. Інженер Гучко брехав, намагаючись приховати власну недбалість.

Віра Михайлівна уявила собі Полоза там, нагорі, під ударами вітру і снігу і здригнулася. Інженер Полоз, на якого вона ніколи не звертала особливої уваги, несподівано став дорогим і рідним.

Це незвичне почуття трохи здивувало начальника будівництва, але Соколова нічим не виявила його і сухо промовила, коли Полоз закінчив розповідати:

— Дуже прошу мене пробачити. Ви зробили справді героїчну роботу, і вам обом слід тільки дякувати. Але вдруге я просила б тебе, Полоз, не ризикувати ні життям робітників, ні своїм.

Соколова повернулася і, легко ступаючи по морозному хрусткому снігу, пішла до машини. Полоз ї Котик рушили за нею. Знову перед фарами машини замиготіли блискучі сніжинки. Уперто проривалася машина крізь сніг і вітер. Спинилися біля сорок восьмого барака, і Котик вийшов. Він навіть радий був позбавитися такого високопоставленого товариства.

Мовчки вийшли Соколова і Полоз біля свого під'їзду, не глянувши одне на одного, йшли сходами вгору. Дивовижно короткими здавалися прольоти. На площадці другого поверху Полоз зупинився. Соколова спинилася теж. Вона добре розуміла обурення Полоза, і раптом те ж саме почуття, яке так здивувало її там, на кузні, з'явилося знову. Зараз воно не здивувало. Це була могутня і справді радісна хвиля.

Проте нічого незвичайного не трапилося.

— Я прошу пробачення, Полоз, — Віра Михайлівна потисла простягнену руку, — не сердься.

Голос здригнувся. Соколова швидко відняла руку і пішла вгору.

Полоз уважно слухав її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Стало тихо. Хвилин п'ять закладав маленького ключика у добре видну дірочку замка.

Місяць минав за місяцем, багато часу збігло з того дня, як Юрій Крайнєв повернувся з німецького полону, а лікарі все ще не дозволяли йому побачити Ганну. Надто небезпечною могла бути така спроба, і ніхто не міг поручитися, принесе вона користь чи шкоду.

Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.

— Це для неї були б найкращі ліки, — часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.

А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!

І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..

— Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, — сказав Крайнєв, — так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно — ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.

— Добре, — відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. — Підемо разом.

— Ну, а про що ми з пою говоритимемо? — хвилювався Юрій.

— Там, на місці, видно буде, — відповів директор. — Заздалегідь нам ніякої розмови заготовляти не треба.

Вони з'явилися у лікарні ранком і довгенько чекали, поки їх приймуть. Нарешті прийшов професор — сивий, уже літній чоловік, з глибоко запалими, але дуже добрими очима. Він сів поруч зі своїми відвідувачами на диван і довго розпитував про колишнє життя Ганни, ніби намагався знайти там щось нове, досі невідоме.

— Ну що ж, — нарешті сказав він, — спробувати, мабуть, таки треба. Не знаю, чи буде від того велика користь, але шкоди по буде напевне. Ходімо.

Відчуваючи, як тремтять у нього коліна і щось стискає горло, рушив Юрій Крайнєв з професорового кабінету. Трохи зблідлий Валенс вийшов останнім.

— Прошу, — сказав професор, підводячи їх до дверей палати.

Юрій спинився, не в силі зробити жодного кроку. Зараз мусило трапитися саме те, чого він чекав так довго і уявити собі не міг. Як це все буде? Якою стала Ганна? Чи впізнає вона його?

Тисячі таких запитань обсіли Юрія Крайнєва, і для того щоб на них відповісти, треба було наважитися і зайти.

— Пропру, — повторив професор, відкриваючи двері і широким рухом запрошуючи Юрія і Валенса.

Відступати вже було неможливо. Юрій зробив крок уперед.

У білосніжній палаті, залитій ясним промінням сонця, на стільці, теж пофарбованому білою фарбою, який стояв недалеко від вузенького ліжка, сиділа Ганна Ланко.

Її довгі, тонкі пальці повільно рухалися, перебираючи китичку на поясі теплого халата. Вона не звернула і найменшої уваги на гостей — так, наче їх взагалі не існувало на білому світі.

Юрій Крайнєв закам'янів на порозі, розглядаючи Ганну. Він часто мріяв про неї, ще частіше бачив її уві сні, але такою уявити свою наречену не міг. Щось змінилося в її обличчі, а що саме, зразу зрозуміти неможливо.