Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

і Шептицький, хоча й у різні часи, служили у війську австро-угорського монарха) мали багато спільного. При мені говорили відверто, вважаючи коли не людиною свого кола, то принаймні таким, хто вмів тримати язика за зубами. Я перший сповістив митрополита про те, що до сформованого у Кракові уряду ввійшов як майбутній міністр охорони здоров'я його особистий лікар, товариш і радник пан доктор Мар'ян Панчишин. Того вечора в розмові з Кохом владика торкнувся питань режиму на землях України після повалення більшовицької влади. Кох сказав: Степан Бандера сподівається, що фюрер належно поцінує його заслуги й призначить, як це було в Хорватії з Анто Павеличем, диктатором української держави. Місце патріарха в ній мав посісти Андрій Шептицький.

Мене, відверто кажучи, здивувало ставлення Шептицького до Бандери, адже він завжди підтримував Мельника, називав любим сином, а тут прихильно поставився до його супротивника. Я знав, що мельниківський штаб, довідавшись про те, що Бандера вже сформував уряд і збирається проголосити його, як тільки війська фюрера ввійдуть до Львова, поклав знищити Бандеру фізично, й цю атентацію мав виконати Сеник-Грибівський. Із цього в ОУН почалася страшна різанина. Воно й раніше між мельниківцями й бандерівцями злагоди не було, й раніше доходило до крові, але після того, як Андрій Мельник зрозумів, що йому не втрапити на український престол і що це місце посяде його ворог, почалося щось страшне. «Вільний шлях» (то було значно пізніше) писав, що внаслідок цього жахливого братовбивства полягло понад п'ять тисяч мельниківців. Історія неначе гралася з лідерами організації, то одного, то другого висуваючи наперед, під благословення владики уніатської церкви, в лоні якої, власне, й зародилась ОУН.

До Львова Бандера їхати не наважився. Він уже знав, що на нього готується атентат, а тому сидів, чекаючи, поки його посли (Оберлендер, Шухевич і Гриньох) розвідають атмосферу на Святоюрському горбі й добудуть запрошення на зустріч з владикою Андрієм. Без благословення владики Бандера не насмілювався проголосити сформований ним уряд. Та митрополит прихильно поставився до наміру Бандери, запросив майбутнього прем'єра Стецька до аудієнції і дав розпорядження своєму коадютору Йосипу Сліпому підготувати текст звернення до українського народу. 1 липня звернення опублікували «Українські щоденні вісті». То для Бандери була чи не більша перемога, ніж згода Ганса Коха на проголошення уряду.

Мельниківці переживали чорні дні. Однак усе те тривало до горезвісного окрику з Берліна. Уряд Стецька перестав існувати. Акції Бандери впали в ціні. На Святоюрський горб прибув «любий син» митрополита Андрій Мельник. Тепер уже він мріяв про те, щоб проголосити свій уряд, і не десь там, у Львові, а в златоглавому Києві. З цією метою він і послав своїх емісарів слідом за наступаючими німецькими дивізіями на Схід. Омелян Сеник-Грибівський і Микола Сціборський опинилися в Житомирі, про що стало відомо Миколі Лебедю. Він на той час керував службою безпеки. Бандера й Стецько виправдовувались у Берліні, а пізніше сиділи у Заксенхаузені під домашнім арештом. Із краєм у них був міцний зв'язок. Гадаю, що й про мельниківських емісарів вони також знали, бо я про них почув від Климишина, який керував однією з бандерівських похідних груп, що теж посувалися на Схід слідом за фронтом у складі абверкоманди групи армії «Північ», одночасно перебуваючи на агентурному зв'язку в майора Йоста, котрий входив до абверкоманди групи армій «Центр». Цей майор мав оунівське псевдо Черник. Певне, через нього Климишину стало відомо про Сеника і Сціборського, що прибули до Житомира.

Сам Микола Климишин мав завдання дійти до Харкова й створити там крайовий уряд «Схід». Інтереси обох похідних груп збігалися, і як у дротах високої напруги, коли вони перехрещуються, виникає температура, що спалює метал, так і тут виникла смертельної напруги криза. На березі Тетерева, неподалік од приміщення, яке займала абвер-команда, Климишин зібрав на раду Вовка (Павлишин), Орлика (Дмитро Мирон), Мікушку (есбіст Пришляк) і повідомив, що отримав від Лебедя вказівку вбити емісарів Мельника. Рішення проводу ОУН бандерівців привіз у Житомир Пришляк, він же й познайомив учасників ради з виконавцем майбутнього атентату на Сеника і Сціборського — Степаном Козієм.

У суботу, 30 серпня 1941 року, на вулиці Маломихайлівській пролунали три постріли. Емісари Мельника лишились лежати на бруківці, а Козія наздогнала куля когось із есбістів, коли він тікав городами до річки…»

Федір Крайніченко відклав зшиток, читати далі було несила. «Нотатки пам'яті» Карпа Кислицького кровоточили. Та кров, здавалося, витікала із сторінок й обпікала серце.

— Павуки в банці… — мовив уголос і підвівся з крісла. Стрілка годинника наближалася до дванадцятої. Вже скоро мав прийти пан Заграва. З ним треба було про щось говорити, але про що? Напад на друкарню фактично перекреслив усі «видавничі плани». Однак цех Заграви працював, а значить, чекав на винагороду. Певне, про це поведе мову пан редактор, а що йому може відповісти він, Федір Крайніченко, коли й сам не має уявлення про подальшу долю «Смолоскипа». Найліпше було б зовсім не зустрічатися. Вигадати якусь вагому причину і… Тоді, поки повернеться Мат, буде час сходити до Манфреда Тегарта й передати йому зшитки Кислицького.

Міркуючи так, Федір усе більше переконувався, що зшитки негайно треба послати до Києва, проте й досі не мав відповіді звідти, і це непокоїло його. Планшет Кьоніга мав би вже дістатися куди слід, знайти свого адресата. Вже, як йому здавалося, минуло досить часу, щоб надійшла відповідь. Адже й Андрій мав сказати про нього добре слово… А коли не повірили? А коли не склалося в Андрія? Це ж не прогулянка в Англійському парку а чи по набережній Ізару… Треба набратися терпіння й чекати. Чекати не склавши руки, а… Нехай ці зшитки будуть іще одним підтвердженням, що я працюю. Працюю, незалежно від того, вірять мені чи ні. І планшет Кьоніга, і зшитки Кислицького — це лише те, що припливло саме до моїх рук, але ж за цей час я вже маю й власні враження, можу приготувати й передати інформацію про тутешні справи. Так, певне, й треба зробити. Писати щось подібне тут небезпечно: у Патриції нюх на такі речі. Треба використати квартиру Манфреда. Так… Передусім подбати про алібі… Можна послатися на хворобу: мовляв, вийшов купити газету й зненацька почув себе зле. Сісти у сквері