Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Обидві процесії наблизилися до кладовищної брами майже одночасно.

Втім, гімназисти з труною Віталія Калмикова несподівано поступилися. Поліцмейстер, що саме в цю хвилину особисто підійшов до брами — гнівний і розлючений — розпекти своїх приставів, був здивований із спокою, витримки і ввічливості гімназистів. Їх процесія тихо спинилася за два кроки до брами — перестояти, поки пройде в браму процесія з тілом Надії Багратіон-Шуйської.

Але коли в браму пройшов фігурант з хрестом, пройшов хор, попи, корогви і рушила знята з катафалка труна, — раптом трапився якийсь заколот. Процесія з труною Віталія Калмикова враз посунулася вперед, утворилася тіснява, семінаристи потисли ще вперед, цеп городовиків розірвався, семінаристи ринули в прорив, за ними, мов у вікнину, всмокталися ноші з труною, гімназисти і комерсанти тисли ззаду, за ними техніки, кількасот юнаків. Мить — і ноші з труною Віталія Калмикова опинилися поруч з труною Надії Багратіон-Шуйської.

Поліцмейстер, губернатор, десяток жандармських вахмістрів на білих конях, сотня городовиків — все це метнулося, заметушилося, завирувало, але було вже пізно, ні до чого — обидві труни поруч впливли в браму на кладовище. Віталій Калмиков і Надія Калмикова. І на труні Надії вже лежав принесений техніками вінок — з листя маслини і червоних троянд, оперізаний стрічкою — «В нашій смерті винити недосконалість соціальних форм життя».

Все, що було далі, відбулося так швидко, що не було ніякої можливості встановити, як же все це трапилося. Губернатор і губернаторша, генерал Багратіон-Шуйський і генеральша Багратіон-Шуйська, опинилися поруч з поштарем і швачкою Калмиковими — притиснуті зовсім до труни, вірніше, між двох трун — Надії і Віталія. Довкола вирував натовп — величезний і тісний: гімназисти, техніки, комерсанти, учні художньої школи, ще якісь учні, ще якісь люди — тисячі людей. Вони всі співали «надгробное риданіє», вже й кафедральний хор духовників та єпархіалок прилучився до них — і крізь цей багатотисячний і тісний натовп несила було пробитися жандармам і городовикам. Вони безпомічно розмахували руками, гукали щось, навіть наважувалися свистіти в свої свистки — тут, в священному затишку кладовища, між мирних могил, під розлогим і урочистим склепінням крислатих старезних лип і каштанів. Вони бігали довкола юрби, топтали могили і розкішні квіти на них і змахували рясний піт з переляканих блідих облич. Десять вахмістрів на білих конях зосталися перед брамою — вони не наважувалися в'їхати верхи в це тихе пристановище християнських душ. Процесія посувалася далі, поволі й тихо колихаючись. Двістіголосий хор семинаристів, а за ними духовники й єпархіалки, а за ними весь натовп — форте, фортіссімо — потрясали сумирність кладовища повнозвучною, патетичною «вічною пам'яттю».

Могила для губернаторової дочки, Надії Багратіон-Шуйської, була зовсім на початку кладовища, на цвинтарі, праворуч від головного входу коло церкви. Це були місця для найпочесніших, аристократичних небіжчиків. Але процесія поминула наготовлену могилу. Процесія простувала головною алеєю далі. Попереду несли корогви, далі йшли попи, потім хори, потім дві труни поруч, потім старий поштар і стара швачка, Калмикови, потім губернатор і губернаторша, Багратіон-Шуйські, за ними всі інші високородні і вельможні прощальники. І все це в колі багатьох сот ошалілих юнаків і хлопчаків. І їх все прибувало. Вони бігли звідкілясь назустріч, виплигували з бокових стежок, виринали з квітучих хащів — учні всіх, які були в місті, шкіл учбових закладів. А за ними іде якісь невідомі, партикулярні юнаки, а за ними якісь зухвалі підозрілі дорослі. Вони охоплювали процесію дедалі тіснішим кільцем, вони на поводу вели її далі, в найдальший куток, в самісінький закуток кладовища. Тут росли густо і квітували рясно шипшина і глід, хащі ясмину були зовсім не пролазні, вздовж алей, мов живопліт, стояли стінами кущі маслини і бузку. На могилах квітували іриси, сон, ромен, і півонії. Між могил все укривав пухкий блакитний килим павиних вічок. Аромат весняного цвітіння був тут густий і пряний, мов у оранжереї. В кутку під величезним кленом чекали дві розкриті могили поруч. Прихилений до клена стояв дерев'яний хрест і на ньому на червоній дошці напис:

Віталій і Надія Калмикови

перед богом і людьми —

трагічно загинули через недосконалість

соціальних форм життя 25. V. 1912 р.

Губернаторша впала непритомна на руки губернаторові.

Але поліцмейстер нарешті зібрав усіх своїх городовиків. Кінні жандарми з'явилися також. Вони прибасували просто по могилах мусили ж вони бодай визволити полоненого губернатора! Поліцмейстер виліз на якийсь мавзолей. Він підняв руку з чорною траурною рукавичкою. Натовп дружно затяг:

— Надгробное риданіє, творяще пєень.

Поліцмейстер махнув чорною рукавичкою. Сотня городовиків кинулися в натовп, орудуючи піхвами щабель, мов свердлами. За піхвами вони просувалися самі. Вони всвердлювалися, прямуючи до центру — до губернатора і труни його дочки. Свердла боляче вгрузали в животи, били в пах, дерли одежу і дряпали тіло. Зойки й вигуки протесту сплеснули там і тут. Рудий семінарист раптом опинився вище усіх — він зіп'явся на плечі кільком товаришам і змахнув руками. Це привернуло увагу, на мить спинились і притихли всі — і натовп, і городовики.

Рудий семінарист ударив себе по лівій руці камертоном і підніс його до вуха:

— До-ля-фа! — дав він тон і змахнув руками вдруге.

— Вихри враждебные, — грянули семінаристи, — веют над нами…

Натовп підхопив і гучно кинув вгору пісню протесту, непослушенства і народного гніву.

Поліцмейстер махнув рукавичкою вдруге. Десятеро жандармів пустили своїх білих кобил під чорними попонами просто в натовп. Десять нагаїв зметнулися і спустилися на плечі, на голови, на обличчя найближчих…

В стогонах, зойках і криках натовп був розсічений зразу на кілька менших юрб. І кожну атакували десять городовиків. Вони розмахували піхвами і, не стримуючись, лупцювали направо і наліво.

— Р-р-р-разойдись! — репетували вони.

На хресті праворуч раптом з'явився якийсь чоловік. Чорна борідка закривала низ його обличчя, Він зірвав чорну шляпу і