Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Аеніль розвернулася і пішла у свою кімнату. Розгублений Леонт був змушений піти з вітальні. Перед дверима кімнати Аеніль очікувала Ембла:

— Ну що? Він тебе запросив? — радісно спитала вона.

— Намагався, — роздратовано відказала Аеніль.

— Ти що… не захотіла з ним йти? — здивувалася Ембла.

— Ще чого! Я краще з тобою піду. Нащо він мені здався.

— Дивна ти. Я б була на сьомому небі від щастя, якби він запросив мене. А зі мною… зі мною не вийде.

— Чому не вийде?

— Е… Мене запросили… — відвела погляд Ембла.

— Хто? — здивувалася Аеніль.

— Ну… Я ще не знаю… я сказала йому, що подумаю… Я не впевнена…

— Хто? — наполягала Аеніль, її це неабияк зацікавило.

— Анахарсій, — випалила Ембла і зашарілася.

— Хто?! — Аеніль була вражена. — І ти віриш, що це щиро? Може, вони з Савлієм знову надумали щось, щоб познущатись з тебе!

— Е… От тому я й не знаю… Наче щиро… Але все одно боюсь…

— Та ну, ти що. Відмов йому. А то будеш жалкувати.

— А раптом він мені помститься, якщо відмовлю? Думаю, що краще погодитися… Там же буде багато людей, і викладачів, що він мені зробить? Крім того, я… ну у мене тепер є друзі, які мене захистять, якщо що.

— Мілон? — усміхнулася Аеніль.

— А хоч би й він, — з викликом відказала Ембла.

— То чого ж він тебе не запросив?

— Він запросив Сафію Ехем, найкрасивішу дівчину на першому курсі, з відділення чародіїв. Вона теж братиме участь у конкурсі. Та й не хочу я, щоб він мене запрошував. От якби Леонт… Але нехай.

— Не заздрю тобі, краще йти самій, ніж з Анахарсіем.

— Ну чому? Він нормальний. Ну трохи нахабний, але так… нормальний, — Ембла намагалася переконати перш за все себе.

— Як хочеш. Я піду сама. Або взагалі не піду, — голос Аеніль знову став похмурий, бо вона згадала про Іно. Дівчинка попрощалася з Емблою і зайшла у свою кімнату.

Учнівський бал відбувався цього року у їдальні. Вона бyлa більш захищена, ніж головна бенкетна зала Академії, де зазвичай проходили усі свята. Учнівські столи розставили по краях кімнати, тісно один до одного, звільнивши місце по центру. Розмістили у залі також невелике підвищення, що мало слугувати сценою — там гратиме оркестр і проходитиме конкурс краси. Спеціальні столи для Гри були поставлені окремо у кутку.

Хоч далеко не всі учні Академії прийшли на бал, але приміщення їдальні було заповнено вщерть, ледь можна було протиснутися.

Похмура й сердита Аеніль стояла біля входу. Ніхто їй не сказав, що на бал можна заходити лише у чиємусь супроводі, а не поодинці. Така була давня традиція і спеціальні чари обмежували вхід. Її вже дістали насмішливі погляди і шепотіння знайомих учнів з відділення алхімії, і вона б уже давно пішла назад, якби не перспектива провести цілий день, вечір і більшу частину ночі у повній самотності у порожній вітальні.

Нарешті вона не витримала і таки розвернулася, щоб йти назад, і зіткнулася з викладачами, що підходили до дверей. Це був майстер Евагор, все ще дуже хворобливого вигляду. Він шкутильгав, тримаючи за руку Ірене Урегус, що тепер була у скромній медсестринській мантії. Хоча ще невідомо, хто кого тримав. Цілком можливо, що Ірене допомагала йому йти. Аеніль привіталася, а майстер сказав:

— Чому ти тут стоїш?

— Я не знала, що самій зайти не можна… — відповіла Аеніль.

— І ніхто тобі не сказав? Ну й учні. І ніхто тебе не запросив?

— Ну, запросив. Тільки я відмовила.

Майстер усміхнувся і похитав головою.

— Ну добре, давай я тебе проведу. У порожній вітальні тобі робити нічого, а тут хоч трохи розвієшся.

І, не звертаючи уваги на розгублений погляд Ірене, майстер взяв Аеніль за руку та провів у бальну залу. Проте Аеніль, що спершу мовчки скорилася, потім, коли вони зайшли, стурбовано запитала:

— А як же пані Урегус?

— Не хвилюйся, у неї все одно багато обов’язків у лікарні. Вона б не була тут довго.

— Вона гарна.

— Хто? — не зрозумів спочатку майстер.

— Панна Урегус. Їй дуже личить нова зачіска.

— Яка зачіска?

— У неї раніше було довге волосся, а тепер коротке і красиво укладене завитками, — почала терпляче пояснювати Аеніль.

— Гм. Я й не помітив. Зовсім неуважний став. Хоча й справді, для дечаризації її мали постригти…

Майстер сів поряд з похмурою дорослою парою та дівчиною років сімнадцяти. Аеніль їх ніколи раніше не бачила, але вони їй не сподобалися. Незнайома дівчина якось гостро зиркнула у бік Аеніль, і дівчинці стало моторошно.

— Вітаю, пане й пані Тарту, — промовив майстер.

— Доброго дня, майстре Елітісе, — прохолодно і стримано, але й ввічливо промовив чоловік.

Аеніль помітила, що в очах жінки, холодних і жорстоких, майнула вдячність, коли вона віталася з майстром.

— Це старша донька наша, Сатіах ніа…

— Сатія Тарту, — грубо перебив жінку чоловік. Та зблідла і схилила голову, кивнувши.

Майстер Евагор кивнув з посмішкою, що трохи пом’якшило лютий погляд, який Діор Тарту кинув на дружину. Однак не пом’якшило повні ненависті очі Сатії, що втупилися у майстра.

— Це Аеніль дель Уберті, — промовив він, несподівано для Аеніль, — дочка послів Ерлі, моїх давніх друзів, які нині відбули з Академії у справах.

— Продовжуєте сімейні традиції? — усміхнувся чоловік. — Політичні справи вашого брата?

— Не зовсім, я цим мало цікавлюсь. Просто з паном Уберті ми любили пограти у Гру на дозвіллі.

Аеніль здивовано дивилася на майстра Евагора.