Томас Тімайєр - Подих диявола.

хліб, вона спробувала зрозуміти, хто до неї гукає. Покрутила головою, але нікого не побачила.

— Я тут,— помахав рукою Оскар.

Дівчинка дивилася просто на нього, але не бачила. Як таке могло бути?

Він підвівся на повний зріст і стягнув із голови каптур. Із волосся посипався пісок. Він обтрусився і якомога привітніше посміхнувся.

І без того великі очі дівчинки стали ще більшими. Начебто вона побачила примару. Оскару здалося, що вона ладна втекти, але цікавість перемогла.

— Ти хто? Як тебе звати?

— Оскар. А тебе?

— Ніянг.

Вона дивилася з недовірою і здригнулася, щойно юнак зробив крок у її бік.

— Не бійся. Я не зроблю тобі нічого поганого. Я хочу просто поговорити.

Ніянг уважно його оглянула.

— Ти не раб,— задумливо сказала вона.— Звідки ти прийшов?

— Здалеку. Довга історія.

— Ти прийшов сам?

— Ні. Нас шестеро. Ми шукаємо дівчину, у неї руде волосся, як вогонь. Ти її не бачила?

Ніянг похитала головою:

— Тут немає дівчат із вогненним волоссям.

— Вона одна з нас. Її викрали. На нас напали, коли ми були в Поронзі. Її звати Лєна. І її вирішили принести в жертву кам’яним.

— Ти знаєш про кам’яних?

— Ну, звісно. Саме тому ми тут. Наша мета — позбутися прокляття. Але ми зіштовхнулися з перешкодою. Нам потрібна допомога. Чи не могла б ти нам розповісти про вашу країну та кам’яних?

— Вам?

— Мені й моєму батькові. Він чекає там, унизу, за валунами. Будь ласка. Це дуже, дуже важливо.

Дівчинка дивилася на нього з цікавістю. Вона простягнула руку й торкнулася тканини костюма.

— Ви прийшли, щоб нас звільнити?

Оскар не знав, що відповісти. Доведеться збрехати, але маленька неправда іноді є неминучою.

— Так,— сказав він.— Саме за цим. Але не відразу. Спочатку потрібно знайти дівчину. Ти готова? У нас багато запитань. Ти нам допоможеш?

Ніянг поклала хліб у сумку.

— Тільки швидко. Незабаром повернеться наглядач.

Оскар посміхнувся:

— Тоді почнімо. Це не займе багато часу.

Еліза пройшла глибше в печеру. Чим далі вона йшла, тим прохолодніше ставало. У повітрі висіли дрібні крапельки вологи. Знизу догори піднімався потік свіжого повітря.

Вона потерла руки — вологі. Під ногами м’яко пружинив мох. Дивна місцевість. Почуваєшся карликом, що потрапив у загадковий казковий ліс.

Шарлота і Лілієнкрон залишилися чекати біля входу, Еліза ж пішла оглянути печеру. Природно, легковажно з її боку, але щось їй підказувало, що це дуже важливо. Їй здалося, що це магічне місце, наповнене чарівною силою. Духовне місце сили, що впливає на думки та звільняє енергію. Треба дізнатися, в чому тут суть. Крім того, вона була не сама. Її супроводжувала Вілма й стежила, щоб ніхто не напав. Еліза завжди довіряла інстинктам маленької пташки.

Проходячи повз дощовики, вона доторкнулася до одного. Його зовнішня оболонка була білосніжною та щільною, немов шкіра. Кулястий гриб досягав розмірів невеликого будиночка.

— Великі яйця,— з винятковою інтонацією констатувала Вілма.— Великі яйця великих птахів.

Еліза розсміялася:

— Так, схожі. Сподіваюся, ти помиляєшся. Не хотілося б зустріти курча, що вилупилося з такого яйця. Що ми тоді робитимемо?

— Привітаємося,— відповіла Вілма.

Еліза похитала головою. У світі Вілми існували тільки гнізда, птахи та курчата. Звісно, їй не вистачало власної маленької батьківщини. Хто знає, можливо, колись трапиться така нагода. Кажуть, берлінський зоопарк збираються поповнювати новими видами тварин. Можливо, будуть і ківі.

Еліза вибрала трохи менший дощовик і проколола його ножем. Поверхня виявилася несподівано міцною. Знадобилося кілька хвилин, щоб вирізати шматок. Але все ж таки їй удалося проробити досить великий отвір, щоб вони з Вілмою могли потрапити всередину. Обережно, рачки вона заповзла в гриб.

Нестерпний запах. Дуже різкий, галюциногенний. І з кожним сантиметром він ставав іще сильнішим.

На її батьківщині, на Гаїті, росли особливі чорні гриби, що змінюють свідомість. Їх використовували як основу для всіляких напоїв і порошків. Із них виготовляли суміші, що дозволяли зазирнути в минуле або майбутнє. Гриби не дуже небезпечні, якщо дотримуватися дозування. У цього гриба був схожий запах,— міцний і солодкуватий. Починало паморочитися в голові, перед очима затанцювали іскорки. Вілма з цікавістю поглядала на жінку. Світло тут було приглушеним, але його вистачало, щоб орієнтуватися. Внутрішня частина гриба освітлювалася пластинами, неначе він був затишною, теплою житловою печерою. Якби його можна було провітрювати, вийшла б непогана квартирка.

Еліза відкинулася назад і зчепила руки за головою. Як тут затишно! Як хочеться заплющити очі й трохи поспати. І раптом звідкілясь пролунав глухий рокіт. Здригнулася земля. Схоже на землетрус.

Вона поспіхом виповзла із гриба. Інтуїція попереджала про грозу. Щось підказувало, що будь-якої миті може статися щось незвичайне.

37

Л єна затамувала подих. Таких замків вона ще не бачила. Праворуч і ліворуч над пустельними пісками здіймалися величезні кам’яні брили. З обох боків від воріт стояли п’ятиметрові обеліски, прикрашені моторошною різьбою. Лєна розрізнила перекручені тіла й роззявлені пащі драконів, змій та інших тварин.

Довелося зробити кілька глибоких вдихів. Сцени чимсь нагадували ілюстрації Густава Доре, здавалося, що вони ось-ось оживуть.

За кріпосним валом було вузьке кільце незабудованої території, за яким починалися стайні та майстерні, і звідти нагору, до фортеці, вели сходи.

Сам будинок був витесаний зі скелі. Вежі, стіни, еркери,— усе видовбали в гірській породі. У вікнах світилися лиховісні вогні. Здавалося, що замок складається із сотень коридорів і приміщень, що йдуть усередину скелі. Великий мурашник. Фасад був