Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Гей, бо ти смішний, чужинцю! У мене багато часу, — невдоволено прогудів Кам’яний піп. — Століттями я чекаю на порятунок. Однак чи ти згоден чекати стільки ж, аби визволити від чарів своїх друзів?

У Пинті не залишалося іншого вибору. Тим паче, що погоня мала наспіти з хвилини на хвилину. Ватаг розкрив скриню на коліні і, взявши двома руками слизьке вологе око, посадив його у праву очницю кам’яного володаря. З шипінням воно почало мовби приростати до власника. Невдовзі воно стало таким самим сірим, як і його господар, і лише зіниця, яка рухалася, виказувала, що око живе.

— Я бачу тебе, чужинцю! О боги, який ти мізерний! І як ти поквитався з Ґанджі-бабою? — засміявся Кам’яний піп. — Швидше вставляй мені й друге око.

Коли Пинтя впорався і з цим завданням, Гиндибук напружив м’язи і зробив рух, наче хотів вирватися зі скелі. Але це йому ніяк не вдавалося. Він розлютився.

— Я дам тобі свою вію, чужинцю! Якщо торкнешся нею закам’янілого створіння, воно оживе. Але поклянись, що ти й мене нею визволиш. Бо я настільки охляв за останні віки, що вже не можу сам без чаклунства скинути ці кам’яні окови.

— Добре, давай свою кліпку.

— У тебе є маленька сокирчина. Зрубай обережно вію з моєї повіки.

Гиндибук заплющив ліве око, правим уважно стежачи, що чинитиме Пинтя. Розбійник підлетів на Татоші до повіки, взявся за бартку двома руками, замахнувся щосили і вправно підрубав останню вію, наче трирічне деревце.

Це так зацікавило вченого щура, що той випхався з торби аж наполовину і був жорстоко покараний за свого довгого носа, бо вивалився з тайстри і полетів додолу. Маю підозру, що він усе ж бачив незле, адже як інакше міг бути таким допитливим? На щастя, тільки-но Фаралампас судомно зачепився за перший виступ скелі, як непорушно застиг, наче приклеєний. Спочатку він нагадував паралізованого акробата під час смертельного трюку на висоті. Але за мить по ньому пробігли мармурові прожилки і щуряка почав кам’яніти.

— От лихо! — зойкнув розбійник. — Що мені тепер скаже Прунслик? Мовчу вже за його тітоньку!

— Удар Фаралампаса кліпкою! — отямився Татош.

Пинтя шмагонув застиглого пацюка вією — і той почав оживати. Вхопивши щура за загривок, поки той знову не полетів у прірву, отаман вкинув його у тайстру.

— Тепер, чужинцю, удар вією й мене, — зарокотала скеля. — Гиндибукові потрібна його сила. Якби ти знав, скільки я тут стовбичу, закований у камінь підступною Ґанджі-бабою! Один твій порух — і я звільнюся. Обіцяю зробити тебе найбільшим володарем Закрайсвіття після себе. Ми будемо правити удвох. І ніхто більше не зможе нас подолати. Хай буде так, чужинцю!

Пинтя мовчав, тримаючи вію в руці, наче шаблю.

— Чого ти баришся? Ну, сміливіше, чужинцю! Колись ти не був такий полохливий! Нас чекає велике майбутнє. Ми перетворимо усі довколишні краї в пустелю, окрім нашого царства. Хай і вони зазнають того приниження, якого відчував довгі століття я, великий володар Гиндибук!

— Горе мені! — застогнав Пинтя. — Я зламаю слово розбійника.

— Що?! Якщо ти не звільниш мене, то станеш таким же моїм заклятим ворогом, як і підла Ґанджі-баба! Вибирай, хлопче: вічне панування чи люта кара?

Пинтя вдарив постолами Татоша, даючи наказ негайно відлітати.

— Ти втікаєш, чужинцю? — заклекотів йому услід кам’яний стовп. — Добре, що ти дав мені очі! Тепер я знатиму, який на вигляд ще один мій ненависник. Присягаюся, що відплачу тобі з лихвою!

— Оце так ти мені віддячуєш за добро, яке я зробив для тебе, Гиндибуче? — розгнівався опришок. — Завдяки мені тепер ти бачиш білий світ! Дорогою я зустрів двох велетів у кам’яних обладунках. Спробуй умовити їх, щоб вони визволили тебе з крем’яної неволі. А мені — ніколи! За мною женеться Вогняний дощ.

— Велети в кам’яних обладунках, кажеш? Ха-ха-ха!

Це мої молодші брати, чужинцю! Сподіваюся, ти визволив їх від чарів Ґанджі-баби?

— Ні, бо не знав, як це зробити!

— Який же ти телепень, чужинцю! Треба було просто зруйнувати Кришталевий міст, який вони бережуть. Проклята відьма вигадала диявольську хитрість: бранці мали самі обороняти вічну темницю від своїх визволителів.

— Ще й добряче при цьому лупцюючи один одного.

— О, мої бідолашні брати! Вони хотіли мене порятувати, і Ґанджі-баба за це зробила з них посміховиська. Негайно повертайся, щоб їх розчаклувати, і я тобі все пробачу. Слово Гиндибука!

Але щойно Кам’яний піп вимовив клятву, як на овиді зблиснуло золоте проміння. Вогняний дощ повертався.

— Я вже визволив твоїх братів, Гиндибуче! Невдовзі вони будуть тут! Тож сподіваюся, ти виконаєш свою обіцянку краще за мене! — гукнув Пинтя і прудко, як вітер, полетів у бік Киплячого моря.

На узбережжі вони побачили нові закам’янілі постаті. Це була огидна потвора, що нагадувала гігантського тритона. Кам’яніючи, вона роззявила пащеку і так застигла в останньому передсмертному рику. Неподалік від неї біліла величезна застигла медуза, яку приплив полишив на несподівану погибель.

Кипляче море грало рожевими хвилями. Якби був час, утікачі неодмінно скупалися б у гарячому буркуті, щоб відновити сили. Але вони не мали жодної зайвої миті. Блиск за їхніми спинами невпинно насувався.

— Цікаво, що сталося із Зеленим зайцем? Щастя легше здобути, ніж утримати! — виткнув свого носа з торбини Фаралампас. Для певності Пинтя доручив йому теж підтримувати чарівну кліпку, і вчений щур стискав її двома лапками.

— Либонь, знову обернувся на якусь чудасію, — позіхнув Пинтя. — Йому добре, він уміє чаклувати. Не те що ми, небораки: з голим задом на їжаків.

Розбійник був близький до істини. Коли Золота хмара повернулася додому, Ґанджі-бабу аж затіпало від люті. «Як? Погоня спіймала облизня?!» Розлючена чарівниця знову погнала Вогняний дощ на лови, наказуючи спалювати все,