Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

знати і розуміти. Я хочу одного: спокійного, чистого життя, щоб не було ні обману, ні бруду, ні несподіванок. Розумієш? Я вже стомилася від несподіванок. В моєму житті вже все на місці. Маю доброго надійного друга, і більше ніяких несподіванок не буде. Тобі ясно?

— З мого боку не буде замахів на твій спокій. Моя поява — це остання неприємність, яку я тобі заподіяв. А щодо несподіванок у житті взагалі, то у тебе вони ще будуть.

— Про що ти говориш?

— Він заарештував Басову. Ось чому я прийшов.

— Що? — не повірила своїм вухам Ганна.

— Він заарештував Басову, — повторив Боровик. — Він мусить її негайно звільнити.

— Заарештував Басову? — перепитала Ганна, ще не можучи повірити і вже відчуваючи правдивість сказаних слів. — Не може бути!

Вона намагалася не вірити, але з того нічого не виходило. Так ось чому сьогодні такий дивно знервований був Малахов, ось чому уникав дивитися в очі. Щомиті Ганна знаходила і пригадувала все нові і нові деталі, вони підтверджували слова Сергія Петровича, вони на весь голос кричали — так, він це зробив, це правда! Звичайно, вона чула, що Малахов говорив про притягнення Басової до відповідальності. Але ж заарештувати її, це…

Ганна аж застогнала від муки. Боровик цілком має рацію — видно, багато ще в її житті буде несподіванок, коли саме тут, де все здавалося найміцнішим, непохитно-надійним, пройшла така тріщина. Зовсім розгубившись, ніби втративши опору на землі, Ганна дивилася на Боровика широко розкритими очима і не могла вимовити жодного слова.

— Тепер ти розумієш, я не міг не прийти, — сказав Боровик, — і чорт мене забери, якщо я піду звідси раніше, ніж він віддасть наказа випустити Марію Іванівну.

Що він там говорить? Про які накази? Звичайно, Басову випустять, інакше бути не може, але чому ж так важко на серці, чому хочеться розридатися, впасти обличчям у подушку і лежати, не думаючи ні про кого.

Ганна хотіла ще щось сказати чи запитати, але не встигла. Володимир Іванович, посміхаючись, стояв на порозі спальні. Стривожене обличчя Любочки виглядало з-за його плеча.

Після солодкого відпочинку настрій у прокурора був блаженний. Особливо йому подобалося, коли його будила Любочка. В таких випадках він, вже прокинувшись, ще кілька хвилин вдавав, ніби спить, бо дуже приємно й смішно було слухати ніжний і водночас сердитий дівочий голосок. Цього разу прокурор зволікав особливо довго, йому дуже подобалася ця гра, тільки він не міг зрозуміти, чого так нетерпеливиться дівчина.

Він вийшов до їдальні ще сонний, лагідний, трохи жмурячи очі на світло, і, ще нічого не роздивившись, поскаржився:

— Ну, знаєте, сьогодні мене збудили жорстоко точно.

Боровик підвівся йому назустріч, і прокурор відсахнувся.

— Ви? Знову? — протираючи очі, ніби перевіряючи, чи це не сон, запитав Малахов.

— Так, я прийшов до вас у негайній справі державної ваги, товаришу прокурор, — відповів Боровик.

Малахов дивився на Боровика з неприхованою неприязню. Чого прийшов сюди цей чоловік із заплямованим минулим і не менш підозрілим сучасним? Як смів він з’явитися тут, перед Любочкою і Ганною, хай навіть замаскований тугими марлевими бинтами?

Першим почуттям прокурора був саме страх за Любочку. Він тривожно глянув на дівчину, але нічого, крім гострого зацікавлення, не помітив в її очах. Отже, вона ще нічого не відає. Це добре, це дуже добре. Хай таємниця так і залишається таємницею, прокурор Малахов подбає, щоб її зберегти. А зараз треба зробити так, щоб цей неприпустимий візит тягнувся якомога менше. Це ж неподобство, з’являтися додому до прокурора.

— Я гадаю, — сказав Малахов, — нам краще було б перенести наше побачення до мого службового кабінету. Скажімо, завтра о дев’ятій ранку, а коли справа дуже негайна, то можна і сьогодні о десятій. Проти всяких правил, я сьогодні працюватиму ввечері в прокуратурі і вас прийму.

— Ні, — сідаючи на стільця і тим підкреслюючи непохитність свого рішення, відповів Боровик, — мені треба говорити зараз. Відкладати не можна.

— Ви знову втекли з лікарні? Мушу я туди подзвонити і попередити…

— Ні, на цей раз лікар відпустив мене. Рана гоїться добре, можна не попереджувати.

— І все-таки ви даремно турбувалися, — м’яко говорив Малахов. — Можна було подзвонити по телефону, і я напевне приїхав би до вас, мені це легше зробити, ніж вам.

Він глянув на Любу, подумав, ніби щось вирішуючи.

— Любонько, зараз у нас почнеться службова розмова, і тобі її слухати не слід. Іди готувати уроки.

— А мамі? — сердито запитала Люба. Вона навіть гадки припустити не могла, що тепер, коли у неї є паспорт, хтось може заборонити їй слухати розмови дорослих.

— А це вже мама сама вирішуватиме. Як вона схоче, так і буде.

— Це обурливо, кінець кінцем, — вигукнула дівчина.

Вона й сама добре знала, як смішно виглядає її вимога, але стримати себе не могла. Вийшла і добре грюкнула дверима, ніби міцну крапку поставила в кінці свого обурення.

— От бачте до чого ви