Марек Краєвський - Смерть у Бреслау

Він підвівся, відчинив двері й увійшов до головного приміщення комісаріату, де за дерев’яним бар’єром похитувався сонний черговий. Його помічник, старий поліцейський передпенсійного віку, пересварювався з якоюсь нічною принцесою у квітчастій сукенці. Анвальдт підійшов до нього й довідався, що старий говорить німецькою. Пославшись на комісара Банашака, він попрохав перекласти йому польський текст. Обидва повернулися до приміщення для допитів. Старий поліцейський почав повільно бурмотіти:

— Згідно свідчень Валенти Міколайчака... він носив листи Слюсарчик на пошту... Читав і замислив прізвище адресата...ні... як це сказати?

— Адресата. Що значить «замислив»?

— Ага... адресата. «Замислив» значить, що воно в нього в голові, що він знає.

— Адресат: Мечислав Анвальд, Познань, вул. Міцкевича, 2. Валенти Міколайчак чудувався, що вона посилає листи на адресу магазину. Ім’я фірми голосить...

— Певне, «звучить».

— Так. Звучить. Ім’я фірми звучить «Текстильні товари. Мечислав Анвальд і Компанія». Далі... ну... я знаю... щось там про якийсь альбом з фотографіями... Овва, але що то з вами? Заснув... спить...

Старий поліцейський з радістю полишив обов’язки перекладача, вийшов з кімнати й залишив Анвальдта самого. Зачиняючи двері, він співчутливо глянув на втомленого німецького колегу, який поклав голову на шорстке зелене сукно.

Він помилявся. Анвальдт зовсім не спав. Із заплющеними очима йому було легше мандрувати в часі й просторі. Зараз він сидів у конторі Франца Губера й тримав на мушці старого детектива. В обличкованій дерев’яними панелями конторі здіймалися порошинки, сипким килимом лягаючи на товсті точки й скло, за яким жовтіли старі фотографії. Франц Губер постукував по стільниці різьбленим мундштуком і повільно цідив слова:

— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він жив у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.

— У якому сиротинці? — Анвальдт почув власний голос.

— Вона й сама не знає. Його відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.

— Прізвище цього торговця?

— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний. (Я виявився кращий, ніж Шуберт, детектив з Губерової фірми. Я знаю, як звали цього торговця. Так само, як і мене, лише без «т». Берлінський сиротинець і познанський торговець-текстильник, Мечислав Анвальд. Два міста, двоє людей, одне прізвище, один смертний вирок).

О цій порі на текстильному складі Мечислава Анвальда на вулиці Північній неподалік універмагу вже вирувало життя. Робітники носили сувої тканин, до платформи під’їжджали вози й машини, що доставляли товар, якийсь єврей попихав склепаного з дощок возика, торговий представник бреславської фірми «Бельховський» вимахував візиткою перед носом у директора, у конторі клацали рахівниці, комісар Банашак пахкав невеличкою люлькою зі слонової кістки, а Анвальдт подумки повторював собі: «Це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона фон дер Мальтена виховувався, як і я, в берлінському сиротинці, це чистісінька випадковість, що його туди віддала людина з таким самим, як у мене, прізвищем, я не син барона, це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона виховувався...».

— Слухаю вас, — кремезний чоловік років п’ятдесяти стискав пальцями товсту сигару. — Чого від мене хоче наша кохана поліція?

Банашак підвівся й неприязно глянув на неголеного Анвальдта, який щось шепотів сам до себе. Витяг посвідчення і, тамуючи позіхання, промовив:

— Комісар Банашак, а це кримінальний асистент Клаус Юбервеґ  з бреславської поліції. Ви знали Ганну Слюсарчик з Равича?

— Ні... не знаю... звідки... — Торговець глянув на касирок, які враз почали рахувати повільніше. — Прошу вас до помешкання. Тут занадто гамірно.

Помешкання було просторе й комфортабельне. З контори до нього вели кухонні двері. Дві служниці грайливо зиркнули на молодого чоловіка, для якого ніч закінчилася надто швидко. Гнівний погляд господаря змусив їх продовжити роботу, і вони заходилися скубти жирну качку. Чоловічі черевики застукотіли на підлозі з пісковика. Торговець запросив поліцейських до бібліотеки, де полискували золотом корінці книжок, а під пальмами зваблювали м’якими подушками зелені фотелі. Крізь відчинене вікно долітав солодкавий, млосний запах бойні. Мечислав Анвальд не чекав, доки Банашак повторить запитання.

— Так, я знаю Ганну Слюсарчик.

— Ви говорите німецькою? — У комісара забилася люлька.

— Так.

— Може, перейдемо на німецьку? Це заощадить нам час, бо асистент Юбервеґ не знає польської.

— Будь ласка.

Банашак нарешті продув свою люльку, бібліотека наповнилася духмяним димом.

— Пане Анвальд, будьмо точними: ви її знали. Учора вранці вашу знайому вбили.

Мечислав Анвальд болісно скривився. Словесної реакції не було. Герберт Анвальдт припинив повторювати свої мантри й почав ставити запитання:

— Пане Анвальд, це ви віддали до берлінського сиротинця нешлюбну дитину Ганни Шлоссарчик?

Торговець мовчав. Банашак неспокійно ворухнувся й промовив польською:

— Любий пане, якщо ви бажаєте, щоб у родині довідалися про