Марек Краєвський - Смерть у Бреслау

— Я розшукую двох підозрюваних у вбивстві. Мені відомо, що вони хотіли прийти до Ганни Шлоссарчик. А зараз я хотів би дізнатися, хто мене допитує.

— Комісар Фердинанд Банашак із познанської поліції. Покажіть ваше службове посвідчення.

— Будь ласка, — Анвальдт намагався, аби його голос звучав упевнено. — А до речі, навіщо цей допит? Мене в чомусь звинувачують? Хіба мені не можна зустрітися з Ганною Шлоссарчик у приватній справі?

Банашак голосно розсміявся.

— Кажи, в якій справі ти хотів з нею зустрітися, інакше доведеться запросити тебе до такого собі будинку, який уславив наше місто на цілу Польщу, — кажучи це, він не переставав усміхатися.

Анвальдт збагнув: коли до малого містечка приїхав поліцейський з головного міста Західної Польщі, то справа, в яку вплуталася Шлоссарчик, є аж надто серйозною. Без зайвих передмов він розповів Банашакові про все, приховавши лише мотиви, через які Маасс та Еркін розшукують позашлюбного сина Шлоссарчик. Комісар глянув на Анвальдта й полегшено відітхнув.

— Ви запитували, чи можна поговорити з Ганною Слюсарчик. Відповідаю: ні, ви не зможете поговорити з Ганною Слюсарчик. Сьогодні вранці її зарубав сокирою якийсь чоловік. Сторож описав нам його як грузина, що говорив німецькою.

Анвальдт потягнувся усім затерплим тілом. У прохолодному приміщенні для допитів в управлінні поліції Познані на вулиці 3 Травня дихалося легко й приємно. Банашак майже завершив переклад німецькою справи Ганни Слюсарчик і збирався виходити. Після приїзду з Равича до Познані вони півночі писали протокол, згідно з яким слідство в справі про вбивство жінки було поділене між Бреславським управлінням поліції, представленим кримінальним асистентом Гербертом Анвальдтом, та управлінням державної поліції в Познані, від імені якого діє комісар Фердинанд Банашак. Обґрунтування вийшло довгим і плутаним, та спиралося на Анвальдтові зізнання.

Цей протокол і його переклад німецькою, підписаний ними обома, мав підписати вранці також президент познанської поліції. Банашак запевнив, що це проста формальність і подав Анвальдтові невелику м’ясисту долоню. Він вочевидь був задоволений, що справа обернулася таким чином.

— Не приховуватиму, Анвальдте, що я з радістю переклав би на ваші плечі всю цю смердючу справу. Але цього зробити я не зможу. Це й так ваша справа, німецько-турецька. Передусім ви провадитимете слідство. Що ж, до побачення. Ви й справді збираєтеся нидіти над цим аж до ранку? Мені залишилося перекласти ще півсторінки. Я перекладу її вам завтра. Нині я дуже сонний. Ще встигнете натішитись цим слідством!

У коридорі ще довго лунав його сміх. Анвальдт випив свою вже прохололу міцну каву й заходився читати документи справи. При цьому він кривився, відчуваючи в роті кислий присмак: надмір кави й цигарок давався взнаки.

Комісар Банашак вільно говорив німецькою, але писав жахливо. Він опанував лише фахові поліційні терміни й формулювання (з 1905 до вибуху війни він служив, як сам зізнався Анвальдтові, у прусській кримінальній поліції в Познані), решта його лексичного запасу була страшенно вбогою і разом із численними граматичними помилками це створювало кумедну суміш. Анвальдта смішили короткі кострубаті речення. Врешті він махнув рукою на стилістику. Найважливіше, що документи були йому зрозумілі. З них випливало, що Валенти Міколайчака, сторожа кам’яниці, у якій мешкала вбита, близько 9 години ранку 16 липня про квартиру Ганни Слюсарчик запитав німецькою незнайомий чоловік, «елегантний, схожий на грузина» (на думку сторожа, саме ним міг бути смаглявий чорноволосий незнайомець). Сторож пояснив йому як знайти помешкання й повернувся до своєї роботи (він ремонтував клітки, в яких пожильці тримали кроликів). Але відвідини незвичайного гостя не давали йому спокою, бо ж Слюсарчик була відлюдницею. Щохвилини він підходив до її дверей і прислухався. Проте нічого підозрілого не почув і не побачив. Близько десятої йому захотілося пити, тож зайшов випити пива до бару «Біля ратуші». Повернувся близько 11:30 і постукав у двері до Слюсарчик. Сторож здивувався, побачивши відчинене вікно: дивакувата стара панна ніколи їх не відкривала, панічно боячись протягів та вбивць. Останніх через те, що всі говорили про неї, наче вона багатійка. Міколайчак казав, буцім «всі знали, що пані Слюсарчиківна багатша, ніж бургомістр». Оскільки ніхто не відповідав на стук, сторож відчинив двері запасним ключем. Побачив почетвертоване тіло в дерев’яній балії. Замкнув двері й повідомив поліцію. За три години до Равича прибув комісар Фердинанд Банашак з п’ятьма детективами. Вони встановили: смерть настала внаслідок того, що жертва стекла кров’ю. Не було знайдено жодних доказів, які вказували б на пограбування як ймовірний мотив злочину. Із помешкання, окрім альбому з фотографіями, нічого не зникло, — це підтвердила пані Анеля Сікора, подруга померлої. Окрім того, Банашак установив, що в померлої не було жодних родичів і жодних подруг, крім Сікори. Вона переписувалася лише з одним торговцем з Познані, але його прізвище тримала в таємниці (сусідка підозрювала, що це колишній коханий Слюсарчик).

Анвальдт відчув страшенну втому. Щоб відігнати її, він витрусив з пачки останню цигарку. Затягнувся нею й знову глянув на старанні нотатки Банашака, але нічого не зрозумів, бо це була сторінка, наполовину списана польською, і її комісар ще не переклав німецькою. Анвальдт захоплено вдивлявся в польський текст. Його завжди примушували замислитися загадкові діакритичні знаки: завитки під «а» та «е», невеличка хвиляста лінія над «I», скісні риски над «s», «z» й «о». Серед літер він двічі побачив власне прізвище. Здивувало його не це, бо ж, обґрунтовуючи участь у слідстві німецької поліції, Банашак часто посилався на його розпорядження, а помилка в написанні прізвища. Його було написано без кінцевого «т». Він уже було схилився над аркушем, аби дописати «т», але відсмикнув руку. З пера стекла крапелька чорнила й розповзлася на зеленому сукні столу. Анвальдт не міг відірвати очей від власного прізвища, що ніби пливло серед польських завитків, скісних рисок та лагідних хвильок. Лише прізвище було його. Але ім’я було іншим, воно звучало незвично, по-чужинському, гордовито.