Остап Дроздів - №2

дешевого тютюну і тотального страху. Єфросинія в’їжджала в країну повсякчасної обережності — не виділятися, не перечити, не привертати увагу. Клеймо колабораціоністки приїхало разом із нею, воно блимало в її погляді вільної людини з ефектними кучерями, які не могла приборкати жодна хустка чи берет. Хотілося знову оніміти — як тоді, після повішання тата. Тоді було легше, коли знеструмилося мовлення, а значить, і чуття світу.

Єфросинія в’їжджала в країну без країни. Паперові люди можуть тільки так — безкраїнно існувати в велетенській отарі, де на 15 республік поширювався єдиний стандарт. Сталін дивився з усіх стін, ретельно перевіряючи людські думки на предмет правильності. Сталін жив у кожній паперовій людині, яка норовила теж бути визначною, а тому виконувала 5-річний план за 3 роки. Розмах стукачества і доносів сягнув пандемічних масштабів, — Єфросинію про це попередили ще в Німеччині. Країна відстежувала кожен її порух зусиллями простих людей, втягнутих у всесоюзний вуайєризм. Підглядати, підслуховувати, підстукувати — ось що таке зразковий громадянин. Єфросинія налаштувалася на життя у вітрині, тому намагалася відповідно виглядати. Ефектно щонайменше. Ця країна залюбки складає власне меню з чужих життів. Вона чудово вміє тупцювати по чужому серці, лишаючи після себе звалища розкиданого сміття. Ця країна преміює акторів другого плану і дублерів, бо тло тут ціниться вище за все. Єфросинія вже не одна, тому її борня буде вдвічі натхненнішою. Вона готова замуруватися у вовчій ямі глибокій і перечекати шквал підозр.

Додому вона не хоче — там голодуха. У Харкові — її кінцева станція, звідки можна буде на всі чотири боки в межах УРСР. Насправді в її новій країні не було чотирьох країв світу.

— Куди податися? Куди?

Їй підказали, що найкращий спосіб загладити свою вину (вину?) перед країною — піти працювати на оборонне підприємство. Це був дар долі.

Львівський танковий завод.

Це найкраща новина! Най-най-най! Шикарно! Їй аж гикнулося, бо в Німеччині серед ost-ів було багато західняків, і їх завжди вважали майже іноземцями. Відрізнялися засадниче. Львів навіть тоді вважався маленьким закордоном, а їй це потрібно найбільше. Багато західняків відмовилися від евакуації додому, а це — багатозначна інформація для тих, хто дбає про своє я. Через усю країну — але все-таки туди, де мешкають люди, здатні відмовитися від країни страху. Вона приїде на танковий завод і заявить:

— Вам сказали неправду. Я щаслива. Хай синя тінь під очима не вводить вас в оману.

В її жилах течуть 100 пройдених доріг і пережитих 100 життів. Вона не слабка і не зітхає. Вона не скелет і не амфібія. Вона не збирається копатися у своїх душевних покладах. У загашнику в неї багато світла і ще більше розпалювача багать. Її шов на місці зшивання вже майже непомітний, ось гляньте! Стільки всього звершилося, стільки всього змішалося...

— Я тут. Ми — тут. Ілля — якщо він, Клавдія — якщо вона.

У місті закопаної річки Єфросинія перестане бути морем. Із неї випарується сіль і рештки розбитих суден. Вона стане феніксом із кометами в кучерях, почне лагодити свій ковчег для нової подорожі. Головне, щоб не самій. А вона — не сама. Вакханалія часу не зіб’є її з курсу на умиротворення. Шторми теж бувають приємними. Вона не проситиме щастя чи радості — а лише умиротворення, тільки умиротворення. Усі знатимуть, де її рани, й пробуватимуть грати на них, мов на арфі, одначе вона не матиме претензій, бо мертвим людям не можна докоряти, а навколо ходитимуть живі мерці з правом голосу на виборах у країні рад. Вони грізно битимуться об її скелі і сходитимуть піною. Ця тривала п’єса спровокує їхнє самогубство, адже піна не належить до тривких матерій. Єфросинія завжди вимикатиме за собою світло останньою, тому що їй і тільки їй визначати, чи заслуговують вони на світло. Вона не флюґер, вона завжди росла з упертості рогом. Маса в масках не зіб’є її з пантелику. Вона буде цілком живою — а не просто виживе. Вона сама собі обітниця, сама собі берегиня.

Якщо про Львів у цій країні говорять із ноткою недовірливої перестороги — значить, їй туди.

31

Я добре пригадую свою першу поїздку за кордон. Перше море, яке я побачив, — Середземне. З народним ансамблем пісні й танцю, де я був старостою оркестру, ми поїхали до Франції на міжнародний етнофестиваль. Ми, студентський колектив із колоритним гуцульським репертуаром і костюмами, представляли нашу країну. Коли в закордонному паспорті я побачив французьку візу — виріс на кілька сантиметрів. Здається, я навіть почав фраєрувати, козиряючи перед друзями тим, що незабаром їду до Франції. Мені це здавалося вінцем модерності. Дістатися до колиски цивілізованості означало стати трішки імпортним усередині своєї країни, дуже забиченої на той час. Я мав 32 долари, які запопадливо ховав мало не в трусах, аби ніхто не вкрав. Я почувався піднесено, я літав. Цією поїздкою я загоював свою провінційність. Я навіть одягатися почав інакше, епатажніше, розкутіше. Перестав пити пиво з бочок і носити наручний годинник улітку, який завжди залишав білу смугу незасмаглої шкіри. Ця евентуальна поїздка стала ідеєю фікс, трампліном перед новим Я. Франція мала зарахувати мене до числа щасливих людей із того боку світу. Віза була голографічною, як і мої уявлення, що я повернуся набагато просунутішим.

Холодний клубок хвилювання бешкетував у животі, коли моє тіло перетнуло державний кордон кращого світу. Мені стало соромно за рибні консерви в поліетиленовому кульку, за старперську стрижку з пробором справа, за окуляри в сірій пластмасі, за штани на кант, за оглядання на людей, які були наче з іншої планети.

Це сталося у Відні. Був 6-годинний перевал для водіїв, і я побрів іноземно-інородною столицею, розуміючи, що моя країна ніколи не буде такою навіть через 100 років. Я розумів, що потрапив у світ історико-культурної величі, яка має світові зразки всього: поезії, балету, опери, романістики, медицини, архітектури, державництва — всього! Я проходив повз пам’ятники композиторам не їхнім, а світовим, літераторам не їхнім, а світовим.

У них не було нічого свого — усе було світовим.

І мене це остаточно перешило. Я відчув себе носієм третьорядності. У цьому усвідомленні не було ані краплини самобичування — лише зябка констатація, леґалізація того, що я й раніше відчував, тільки соромився сказати вголос агресивним людям зі села. А потім була Венеція. А потім — Париж. А потім — Канни. Моя країна невідворотно меншала й мініатюрилася пропорційно до мого віддаляння від неї. Дорогі мені люди пігмеїлись. Хотілося кричати від злості і придумати машину часу, яка могла би перенести цілу мою країну на 100 років уперед, саме сюди, на міжнародний