Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

Охоплений невиразним ляком, я приніс зі спальні запалену лампу. Світло впало на подіум, у глиб… На нижніх сходинках лежала навзнак із розкинутими руками Сара. З її переораного жахом обличчя зирили на мене зісклілі у безруху смерті очі. Вона сконала миттєво, під впливом якогось нелюдського переляку.

ПОГЛЯД

[25]

Почалося це ще тоді – чотири роки тому, в той дивний, жахаюче дивний полудень серпневого дня, коли Ядвіга востаннє вийшла з його дому…

Була тоді якоюсь іншою, ніж звичайно, якоюсь більш знервованою, і ніби в очікуванні чогось. І пригорталася до нього так пристрасно, як ніколи раніше…

Потім раптом швидко вдягнулася, закинула на голову свою незрівнянну венеційську шалю і, палко поцілувавши його в уста, пішла. Ще раз майнув там біля виходу край її сукні і тонкий контур черевичка, і все закінчилося назавжди…

Через годину після того загинула під колесами поїзду. Одонич так і не довідався, чи смерть була результатом нещасного випадку, чи Ядвіга сама кинулася під розшалілу від швидкості машину. Адже була істотою непередбаченою, ота смаглява, темноока жінка…

Але не в тому суть, не в тому. Той біль, той розпач, той непогамовний жаль – це все було в тому випадку таким природним, таким звичайним. Але не в тому суть.

Спонукало до роздумів щось зовсім інше – щось до смішного незначне, щось другорядне… Ядвіга, виходячи від нього востаннє, не зачинила за собою двері.

Пам’ятає, як, випроводжаючи її до передпокою, перечепився і нетерпляче зігнувся, аби випростати загнутий кут килимка, коли ж через хвилю звів очі, то Ядвіги вже не було. Пішла, залишивши двері відчиненими.

Чому не зачинила їх за собою? Вона завжди така зібрана, так педантично зібрана жінка?..

Пам’ятає те прикре, те надзвичайно прикре враження, яке справили тоді на нього ті широко навстіж розчахнуті двері, які погойдувалися, ніби жалобна хоругва на вітрі, своїм чорним блискучим крилом. Дратував його їхній хиткий, неспокійний рух, який щохвилі то відрізав йому з-перед очей, то знову відслоняв зяючу жаром післяполудневого сонця частину скверу перед будинком.

Тоді це раптово прийшло на думку, що Ядвіга покинула його назавжди, залишаючи йому для розв’язання заплутану проблему, змістом якої є ті відхилені двері…

Пройнятий зловісним передчуттям, підбіг до дверей і виглянув із-за чорного крила вдаль, направо, куди найімовірніше пішла. Ані сліду… Перед ним широко розпростерся золотою піщаною рівниною пустий, розпалений літньою спекою пляц, ген аж до залізничного насипу, що виднівся на краю горизонту. Пусто – тільки та золотиста, наповнена сонцем площина… Потім довгий, протягом кількох місяців, тупий біль і глухий, такий, що розриває на кавалки, розпач втрати… Потім… все пройшло – розвіялось, відсунулось кудись в кут…

І тоді прийшло те. Ніби закрадаючись, як щось несуттєве, ні з того ні з сього, ніби ненароком. Проблема розчинених дверей… Ха, ха, ха! Проблема! Смішно комусь розказати, – справді! Проблема незачинених дверей. Важко в це повірити, слово честі, важко повірити. Однак…

Цілими ночами вони снували в його мозку упертою, сонною примарою – удень виникали під прикритою на мить повікою, вимальовувалися серед ясної тверезої дійсності десь далеко в перспективі манливим фантомом…

Але зараз не тріпотіли вже під напором вітру, як тоді, в ту фатальну годину, тільки легко, дуже легко відхилялися від уявного одвірка. Точнісінько так, якби хтось із зовні, з тамтого другого, невидимого для його ока боку, схопив за клямку і обережно, дуже обережно відхиляв їх.

Власне та обережність, та особлива продуманість руху проймала до кісток морозом. Так ніби хтось боявся, щоб кут відхилення не був завеликий, щоб двері не відчинилися занадто широко. Скидалось на те, що з ним бавляться, не хочуть повністю показувати те, що приховує прокляте крило. Відхилялося перед ним тільки частину таємниці, давалося йому зрозуміти, що там, по той бік, за дверима існує таємниця, але важливіші її деталі ревниво приховані…

Одонич оборонявся перед тим маніякальним рефреном з усіх сил. Тисячу разів на день переконував себе, що за вхідними дверима немає нічого такого, що могло б непокоїти, що взагалі за будь-якими дверима ніщо не може ховатися, підстерігати. Щохвилини відривався від праці, за яку взявся на мус, і спішним кроком, хижим кроком леопарда, який чатує на свою здобич, припадав по черзі до всіх дверей у квартирі, відчиняв їх, мало не зриваючи із завіс, і кидав голодний погляд у простір, що ховався за ними. Результат, звичайно, завжди був один: жодного разу не бачив нічого підозрілого; перед очима, які спостерігали з хворобливою цікавістю, доказ таємниці розкладався по-старому, як за «давніх, добрих часів»: хай то буде пустий, вихолощений сквер, чи банальний фрагмент коридору, або тихий, усталений раз і назавжди інтер’єр сусідньої спальні чи лазнички.

Вертався ніби й заспокоєний до кабінету, щоб через кілька хвилин знову підкоритися думкам, які його переслідують… Врешті пішов до одного з найвидатніших неврологів і почав лікуватися. Кілька разів виїжджав до моря, на зимові купелі, почав вести гуляще життя.

За якийсь час здалося, що все пройшло. Впертий образ відхилених у перспективі дверей поволі затерся, побляк, ніби пригас, зрештою розвіявся.

І був би Одонич собою задоволений, якби не певні об’яви, які виповзли через кілька місяців після того, як відійшли тамті жахи.

А сталося це дуже раптово, несподівано, у людяному місці, на вулиці.

Якраз був у кінці Святоянської і наближався до місця її перетину з Польовою, коли там на самому розі, майже біля кута останньої кам’яниці охопив його зненацька смертельний страх. Страх той вигулькнув звідкись із завулку і залізними кігтями вхопив його за горлянку.

– Не підеш далі, любий! Ані кроку далі!

Одонич спочатку намірився звернути зразу ж на Польову там, де закінчувалася згадувана кам’яниця з вікнами на обидві вулиці – коли почув у собі той спротив. Не відомо чому раптом цей кут пересікання вулиць видався йому засильним, як на його «нерви»: просто появився шалений страх, що там «за поворотом» можна зустрітися з «несподіванкою».

Будинок на розі, котрий потрібно було обігнути під майже прямим кутом, щоб повернути на Польову, оберігав його зараз перед тією немилою обов’язковістю, затуляючи своєю величною спорудою вид «з тамтого боку». Та врешті-решт стіна мусила колись обірватися, відслонюючи несподівано, вражаюче несподівано те, що чаїлося за рогом зліва. Та нагальність, та ґвалтовність переходу з однієї вулиці на другу, яка досі майже повністю була закрита для його очей, переймала безмежною тривогою: Одонич не відважувався вийти назустріч «невідомому». Тому пішов на компроміс і тут-таки перед самим поворотом, заплющивши очі, тримаючись рукою за кам’яний мур, аби не впасти, помалу почав збочувати на