Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

на хвильку й послухаймо співу небесного птаства. Можна й пахощами троянд подихати. Погляд на ці розкішні квіти викликає в моїй пам’яті слова Платона: тільки краса водночас божественна й видима, і якби божество — так, як і краса — в усій своїй величі явилось нашим чуттям, то ми б запали в безум і обернулись на порох. І це на диво узгоджується з тими думками, які повнили мою голову перед твоїм приходом, сину мій. З цього випливає, що погани в дечому торкались істини, хоч навіть найбільші їхні чесноти були тільки чудовими вадами. — І, кивнувши головою на малого Геракла, який душив змій, патер повів далі. — Ця статуя нагадує нам нашу християнську ідею, що забаганки й принади світу слід придушувати в собі змалечку. Слушно, але з одним прикрим застереженням: творець цієї статуї ні про що таке не думав, бо хотів тільки відтворити гріховну чарівність дитячого тіла. Так, так, гріховну, бо кожне тіло, навіть дитяче, є тільки вмістищем нечестя і знаряддям погибелі й гріха. На жаль, така гріховна чарівність дітей приваблює й християнських митців: адже вони без кінця зображують Різдво Христове, а це вже щось навіть гірше, чорніше, ніж гріх, — це блюзнірство.

— Бувши вами, — відказав Петр, — я б суворо переглянув ці думки, бо вони неухильно ведуть до єресі кальвіністського іконоборства. Але я прийшов до вас не для розмови про Платона та мистецтво. Гадаю, те, що я вам допіру сказав, має досить ваги, аби ви трохи над ним замислились.

— Не гнівайся, П’єре, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Я поважаю тебе й люблю, мов рідного сина, але чим більше люблю й поважаю, тим дужче страждаю, коли бачу, як дух твій збивається на манівці. Невже всі в цю фатальну добу — пробач мені і вважай мої слова словами дбайливого батька — подуріли чи, як Альбрехт Вальдштейн, здитиніли?

— Ні я, ні Вальдштейн не подуріли й не здитиніли, — відказав Петр. — Річ просто в тому, що в Меммінгені сидить, як я вже сказав, не Вальдштейн, а його двійник, бо справжній Вальдштейн — бозна-де. О, ні, Вальдштейн не дурень, Вальдштейн не мертвий, де там! Сидіти десь осторонь і спокійно підготовляти свій coup d’etat[13], поки шпиги його величності й папи роздивляються посаджену на його місце ляльку, — це задум, гідний людини великої, щоб не сказати — геніальної.

— Як же ти, мій нещасний сину, дійшов такого висновку? — спитав отець Жозеф. — Може, в того, як ти кажеш, несправжнього Вальдштейна на твоїх очах відпали фальшиві вуса?

— Сталось щось куди переконливіше, — відказав Петр. — Як вам, превелебний отче, напевне, відомо, герцог Альбрехт Вальдштейн — чех.

— Ні, я це вперше чую, — сказав отець Жозеф.

— Ну що ж, візьміть до уваги, що так воно є. Він чех, з чеської родини, так само як і я. Та коли я, ставши перед його троном, звернувся до нього нашою рідною мовою, він не зрозумів мене.

Отець Жозеф, усміхнувшися своєю непомітною усмішкою, похитав головою.

— Я не хочу вражати твої почуття, П’єре, сину мій. Але згадай, у якому становищі твоя батьківщина. Тож вельми зрозуміло, що така честолюбна людина, як Вальдштейн, зрікається належності до маленького й розгромленого народу.

— Але він не тільки не зрозумів мене, а навіть не втямив, якою мовою я говорю, бо спитав, що це за абракадабра, — сказав Петр. — А він же, як усім відомо, був полковником моравських військ!

— Це означає тільки, що він трохи перебрав міри в намаганні приховати свою національність, — відказав отець Жозеф. — І святий Петро був перестарався, тричі зрікшись Ісуса, перше ніж півень запіяв. Це все, П’єре?

— Де там! Я, охоплений підозрою, навмисне виголосив перед ним промову, що могла б, може, трохи зацікавити людину з гуманістичною освітою і спрямуванням, але вояку, такого, як Вальдштейн, мусила б розсердити, і він би в найкращому разі нагримав на мене, щоб я перестав патякати та робити з нього дурня. А він вислухав мою недоречну орацію покірно й з інтересом.

— Вальдштейн справді зазначає в листі, що ти чудовий оратор, — підтвердив отець Жозеф. — Про що ж була та твоя орація?

— Про людську мову, — : відповів Петр. — я парадоксально доводив, що мова — це не тріумф людського духу, як часто вважають, а навпаки — його ганьба й доказ його нікчемності.

— В цьому я з тобою цілком згоден, — сказав отець Жозеф. — Я теж гадаю: людська мова відповідна недосконалості людини, її оманливій уяві, а що робота нашого розуму залежить від мови, то ми й нездатні розумом осягти бога. Наша любов до бога йде далі, ніж наше розуміння: plus diligitur quam intelligitur, каже класик схоластичної філософії. «Більше відчуваємо, ніж розуміємо». За кожне пусте слово, сказав господь, будеш суджений у день суду. Зайвими словами ми ставимо перешкоди між своєю душею і єством божим. Просто дивно, П’єре, сину мій, як ми добре розуміємо один одного, хоч ти ходиш зовсім іншими шляхами, ніж я.

— Але ви не хочете зрозуміти того головного, що для мене справді важливе, та й для вас мало б бути таким.

— Я не згоден з твоїми міркуваннями, — сказав отець Жозеф. — Але не тому, що вони мене не цікавлять або стосуються речей не важливих для мене, а тому, що тобі не пощастило мене переконати і твої фантазії здаються мені наївними. Твоя хиба, П’єре, походить з упередженості. Вальдштейн — вояка, а ти наперед уклав собі уявлення про вояку: який він зовні, як говорить, що його має цікавити, а що ні. А оскільки той чоловік, з яким ти зустрівся, не відповідає твоєму уявленню, ти спонуканий ревністю, дуже похвальною, але нерозумною, надумав, що то не справжній Вальдштейн. А чого це справжнього Вальдштейна не може цікавити проблематика мови? Хіба ти ніколи не помічав, що в кожному людському тілі живуть принаймні дві людини, не схожі одна на одну?

— У вас я це помітив, отче, і дуже виразно, — сказав Петр. — Але в жорстокого здобичника, зажери й