Джон Гришем - Острів Каміно

— Ходімо, я влаштую вам невеличку екскурсію.

Узявши Мерсер за руку, вона провела її залами магазину, всі з яких були заповнені меблями з її книг. Вони піднялися елегантними сходами з білими кам’яними сходинами й поручнями з кованого заліза на другий поверх, де Ноель скромно продемонструвала свій інвентар: іще шафи-гардероби, ліжка, комоди й столи, кожен із яких мав свою історію. Вона так любовно розповідала про свою колекцію, що, схоже, не хотіла розлучатися з жодним із її предметів. Мерсер звернула увагу, що всі речі на другому поверсі були без цінника.

Ноель мала невеличкий кабінет унизу, в задній частині магазину, а поруч із його дверима стояв маленький столик із відкидною кришкою для дегустації вин. Поки Ноель розповідала про нього, Мерсер спитала себе, чи є у Франції столи, які б не використовувалися для дегустації вин.

— Випиймо чаю?— запропонувала Ноель, жестом указавши на стілець біля столика.

Мерсер сіла, й вони з Ноель узялися балакати, поки та кип’ятила воду на маленькій плитці, що стояла поряд із мармуровою раковиною.

— Я просто закохалася в той письмовий стіл,— зізналася Мерсер,— але боюся навіть запитати, скільки він коштує.

— Для вас, люба, особлива ціна,— посміхнулася Ноель.— Для всіх інших він коштує три тисячі, але вам я віддам його за половину цієї суми.

— Для мене це все одно дорогувато. Можна я подумаю?

— А на чому ви пишете зараз?

— На маленькому столику для сніданку, він стоїть на кухні біля вікна з видом на океан. Але натхнення якось не приходить. Не знаю, у чому річ — у столику чи в океані, — але слова ніяк не вкладаються в рядки.

— А про що роман?

— Поки важко сказати. Я намагаюся почати новий, але поки що справа йде не надто добре.

— Я щойно закінчила читати «Жовтневий дощ» — як на мене, просто чудово.

— О, дякую, — зворушено промовила Мерсер. За час її перебування на острові її перший роман високо оцінили вже троє різних людей, тобто більше, ніж за всі останні п’ять років.

Ноель поставила на столик порцеляновий сервіз і хутко розлила окріп по чашках. Обидві поклали собі по кубику цукру, але молока додавати не стали. Поки вони розмішували цукор, Ноель поцікавилася:

— А ви обговорюєте свою роботу? Я тому питаю, що багато хто з письменників люблять поговорити про те, що написали чи хочуть написати, але є й такі, хто цього чомусь уникає.

— Я зазвичай не обговорюю — особливо те, над чим працюю просто зараз. Мій перший роман здається мені якимось застарілим — ніби я його написала багато років тому. Надрукуватися в такому молодому віці — це таке собі прокляття: від тебе багато чекають, ти постійно відчуваєш тиск, літературний світ очікує від тебе шедевру. Минає кілька років, а книги все немає. Висхідну зірку поволі забувають. Після «Жовтневого дощу» моя перша агентка радила мені поквапитися з публікацією другого роману. Вона сказала, що оскільки критики були в захваті від першого, то другий неодмінно рознесуть у пух і прах, яким би він не вийшов, тож треба бути до цього готового і змиритися, адже всі знають про «прокляття другого роману». Мабуть, то була слушна порада, але проблема була в тому, що я не мала ніякого другого роману. І от я досі в пошуку.

— У пошуку чого?

— Сюжету.

— Більшість письменників каже, що головне — це персонажі. Треба лише вивести їх на сцену — і сюжет вибудовується сам собою. А у вас не так?

— У мене поки так не виходить.

— А що вас надихнуло на написання «Жовтневого дощу»?

— Навчаючись в університеті, я прочитала розповідь про зниклу дитину, яку так і не знайшли, і про те, як це відбилося на її сім’ї. Неймовірно сумна історія — навіть страшна,— та водночас і дуже красива. Я не могла викинути її з голови і зрештою вирішила позичити сюжет, багато чого додумала й менш ніж за рік написала роман. Зараз навіть самій не віриться, що можна так швидко писати. Я тоді з нетерпінням чекала кожного нового ранку, щоб із першої чашкою кави сісти за роботу. Зараз такого немає.

— Не сумніваюся, що це знов до вас прийде. Кращого місця, щоб присвятити себе письменництву, просто не знайти.

— Подивимося. Чесно кажучи, Ноель, мені дуже потрібно, щоб мої книги продавалися. Я не хочу викладати й не хочу шукати роботу. Я навіть подумувала почати строчити під псевдонімом якісь детективи або ще щось, що буде купуватися.

— У цьому немає нічого поганого. Заробите трохи на продажах, а тоді зможете писати що вам заманеться.

— У мене вимальовується саме такий план.

— А ви не думали поговорити про це з Брюсом?

— Ні. А навіщо?

— Він знає всі тонкощі цього бізнесу, читає все підряд, знайомий із сотнями письменників, агентів