Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

«Прапор» М. Файбишенка, її рідна старша сестра була першою дружиною О. Довженка, котру він покинув, закохавшись у російську кіноартистку Солнцеву й вдруге одружившись з нею. Оповідачка казала мені, що пам’ятає, як заходив до них Довженко в сивій шапці з шликом наприкінці 1917 й на початку 1918 років, належачи до куреня чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі Київського Арсеналу… Пізніше, 1920 року, Довженкова перша дружина носила своєму чоловікові передачі в Харківську ЧК, відкіля його визволив щойно призначений на посаду редактора «Вістей»

В. Блакитний, який шукав, з доручення уряду УСРР, українських працівників для нового радянського офіціозу українською мовою. Тоді ж, між іншим, був звільнений із льоху ЧК і привезений із Кам’янця-Подільського й фейлетоніст преси УНР Павло Грунський (справжнє прізвище — П. Губенко), в майбутньому славетний український радянський гуморист Остап Вишня…

Можна закинути моїй оповідачці, що вона Дещо перебільшила, бувши ображена за сестру, котру Довженко покинув після того, як та, прасуючи Довженкові штани, впустила важку вугільну праску на стопу й скалічилась навіки, але ж сам Довженко в своїх спогадах мимрить щось невиразне про «націоналістичні помилки» замолоду, а штурм Арсеналу в однойменному фільмі Довженка показано з такою' майстерністю й знанням дійсної, а не вигаданої історії, що мимоволі захоплює глядача. Чого варті кадри, де рябий Волох, тоді отаман куреня чорних гайдамаків, потрясає вгорі руками, а його «хлоп’ята» з люттю в очах і з рушницями напереваги біжать штурмувати арсенальську браму! Тут відчувається справжній пафос творця фільму, а не притаманні іншим Довженковим «історичним» фільмам лжепатетика й облудне перекручення певних подій і осіб…

Отже, «батько» української кінематографії й автор «Зачарованої Десни» був сам у ті роки зачарований ідеалами УНР.

Перейдімо до інших чільних представників мистецтва.

Хто не знає славетного графіка Юрія Нарбута, творчістю якого захоплювалась уся дореволюційна російська творча еліта, вважаючи його за гордість Росії? Але колишній Георгій Нарбут нараз відчув У собі, кажучи за Винниченком, «ніжність до своєї нації» й, ставши Юрієм Нарбутом, переїздить із Петрограда 1918 року до Києва й Доводить своє походження від значкового старшини Запорозької Січі. З великим піднесенням він творить обкладинки українських журналів, наприклад, «Наше минуле», українські гральні карти, малює ескізи української уніформи для київських візників, замислюється над проектами одягу української армії й, нарешті, за його малюнками виготовляють гроші УНР — гривні[21].

А що вже казати про таких діячів театрального мистецтва, як корифей української сцени Микола Садовський, котрий керував художнім оформленням українських маніфестацій, починаючи від першої березневої 1917 року, коли трупа театру Садовського їхала в козацькому вбранні верхи на конях, прямуючи на Софійський майдан, і кінчаючи в’їздом Директорії УНР до Києва в грудні 1918 року, коли Садовський об’їздив на маленькому автомобільчику київські вулиці, перевіряючи, чи добре прикрашені фасади будинків килимами, національними прапорами й художніми транспарантами! Не стояли осторонь від загального піднесення й інші корифеї — Панас Саксаганський з його Українським народним театром та театральний реформатор Лесь Курбас і його Молодий театр.

Я пишу тут тільки про корифеїв, не згадуючи про багатьох інших артистів і режисерів, що теж яріли в захваті від пробудження свого народу й відродження рідної землі.

Наостанку торкнуся до наших діячів музики й співу.

Я вже писав, що композитор Стеценко поклав на музику Олесів вірш, присвячений С. Петлюрі, але це не єдина його праця, навіяна духом української національної революції. Можна назвати ще кілька, зокрема урочисто-піднесену «Вкраїно-мати, кат сконав!», написану на слова того ж таки Олеся. Стеценко керував Українським національним хором, з яким об’їздив головні міста України, пробуджуючи своїми концертами національні емоції в приспаних за багато століть українських душах.

Славетний український композитор і диригент Кошиць, з доручення С. Петлюри, створив у Києві в січні 1919 року Українську республіканську капелу, цей чудовий, добре злагоджений співочий колектив, що виїхав навесні за кордон пропагандувати своїм високим мистецтвом Україну та її визвольні змагання перед державами Европи й Америки[22]. Виконавши з величезним успіхом свою місію, як про це свідчила тодішня преса різних європейських країн, капела проіснувала ще кілька років далеко за межами рідної землі, де відбулись круті політичні зміни, й розпалась. Сам Кошиць помер на чужині, довго замовчуваний до останніх теперішніх днів на своїй батьківщині, а його співаки, кажучи словами Шевченка, «розлізлися поміж людьми, мов мишенята» — між чужими людьми Европи й Америки…

З усього наведеного можу сміливо сказати, що я не є якийсь релікт з давноминулих часів, а лиш маленький представник того руху, який належить нашому минулому й, я певен, нашому майбутньому.

Пишу про це, щоб сучасні мої політичні опоненти й незичливці не подумали, ніби я хочу виправдатись за своє минуле, мовляв, не я ж один такий був, а були й інші, яких ви знаєте, або вихваляюсь своїми заслугами перед своїм народом, яких у мене тоді й зазору не було; пишу тому, що я — свідок і учасник тих історичних подій, коли я й багато подібних до мене вірили, що мають право сказати про себе Шевченковими словами: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою…»

Бідні діти!

Того грудневого ранку 1919 року, як і в попередні дні, перед дерев’яним будинком, що належав раніш якомусь дрібному поміщикові, почали сходитись козаки й старшини решток української армії, котрі заціліли від тифу й ворожих куль. Я й Роман пішли теж — ану ж щось нового дізнаємось, бо тривала невідомість стала вкрай усім дошкуляти. Ми помітили, що цього разу стало тут збиратись незрівнянно більше військового люду, ніж то було вчора й позавчора. Чи не просочились крізь зачинені на ганок двері чутки про якісь надзвичайні події? Тисячний натовп стояв і напружено чекав. Уночі знову випав сніг і феєрично обліпив гілля дерев у невеликому Панському садку, і на цій незайманій, цнотній білині кружляло контрастом чорне гайвороння, сумно крякало, сідало на чарівні казкові гілки й струшувало з них непорочно-чистий лапатий сніг. Перед нашими очима чорне гайвороння руйнувало білу зимову казку. Чим не символіка?

Та ось зненацька двері на ганок відчинились, і з покоїв вийшов літній старшина. З вигляду він був схожий на фронтовика, котрий випив не один ківш лиха на трьох фронтах цього року, але з усього видно, він теж засідав ці дні на нараді уряду й головного командування УНР. Оглянувши сумними очима військовий натовп, що застиг у німому чеканні, старшина зняв шапку й, глибоко зітхнувши, мало не розпучливо промовив:

— Бідні ми діти бідної неньки-України!