Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Боже, яку чудову новину приніс ти мені! Нас з тобою, Ярополче, ще жде щасливе життя.

- Ми будемо щасливі тільки тоді, коли не стане Володимира.

- Разом з тобою ми знищимо колись сина рабині...

Під високою вежею, у якій живе Ярополк у Родні, справді є підземелля, де з кам'яних брил невпинно капає й збирається в криничку джерельна вода.

Ніч. У підземеллі не горить світло, крізь душник у стіні ледь просочується сяйво місяця знадвору, важко вгадати, хто стоїть і сидить тут, - чути тільки голоси.

- Які ж вісті з Києва, що привіз?

- Я говорив з Володимиром - він згоден прийняти Ярополка й укласти з ним мир, - відповідає Блюд.

- А про нас говорив?

- Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму і його бояр.

У підземеллі панує мовчання, але воно, либонь, більш красномовне, аніж слова.

- А як у Києві? - лунає здавлений, хрипкий голос.

- Все, як було.

- Стоять наші тереми, двори, кліті?

- Усе однаково.

- Любо в городі Києві! Гора, тереми, двори, кліті, жони, діти...

Крізь душник струмує місячний промінь, він попадає на обличчя воєводи Воротислава, освітлює його великі темні очі, гострий, з горбинкою ніс, довгі вуси, під якими видно тонкі, стиснуті уста.

- А про віру ти говорив, Блюде?

- Говорив... Сміється князь: у мене, каже, за стіною города стоять боги всіх земель, аще хто захоче, може поставити ідолище Христа...

- Христос не ідолище, - лунає в кутку, - його не поставиш, він у серці - без нього нині не проживе ні князь, ні смерд.

Воротислав дивиться, хто це сказав.

- І Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо чи так говорю?

- Так, боярине, допоможемо.

І тоді Блюд, що причаївся в кутку, запитує:

- Це все так, бояре, і я все зроблю в Києві. А як бути з князем Ярополком?

У підземеллі настає така тиша, що чути, як лунко падають краплини з кам'яних брил у криничку... Підземелля, - так, підземелля, а тут боярство Гори живе, думає, дбає про себе.

- А ми сказали, Блюде... Будеш у Києві, скажи князеві Володимиру - ми їдемо слідом за Ярополком, ми нині не його слуги.

Блюда не задовольняє ця відповідь.

- Самі як будемо, бояре?

- Ярополка ми вже знаємо, обіцяв печенігів - немає, манив ромеями - звабив, знає себе, жону Юлію, а про нас забуває... І з Володимиром говоритиме токмо про себе, що йому ми - бояри, воєводи, вспоїли, вскормили собі на пагубу. Нині, чуєш, Блюде, не віримо йому: наблизиться до князя Володимира, увійде в силу, багато шкоди наробить нам, не подякує, що врятували, а помститься.

- Якщо двом князям служити, краще одного вбити, - лунає в підземеллі голос.

На світанні вийшли на стіни Родні кликуни з рогами, затрубили в них так, що луна покотилась над Дніпром і Россю, а тоді впав міст, розчинились ворота фортеці, вийшла з них старша дружина, винесла знамена, опустила їх долу, - город Родня, де сидів з своєю дружиною князь Ярополк, здавався.

Вийшла старша дружина й з стану Володимирового підняла з землі й поставила знамена Ярополка вряд із знаменами всіх земель.

Блідий, з дуже стомленим обличчям, з очима, що перебігали з старшини Володимира на воїв, без меча, вийшов з воріт і Ярополк, скорбна посмішка кривила його топкі губи.

У дворі Родні в цей час уже шуміло боярство - щасливі, що вберегли коней, запрягали їх у вози, безкінні перлись до своїх сусідів - всім їм хотілось швидше бути в Києві.

Сюди в двір спустилась нині й княгиня Юлія. Вона не поспішала, - для неї були приготовані коні й дружина, Юлія надіялась, що потрапить у Київ раніше від усього боярства, а нині хотіла попрощатись з Ярополком і дружиною.

А з Родні ішли й ішли чорні від пороху, бородаті, виснажені вої, вони з огидою кидали на тверду землю біля воріт свої списи, мечі, сулиці, дякували богам, що врятували їм життя, деякі з них завертали до воїв князя Володимира, бо там були їхні батьки й брати, деякі ж гуртками з невимовною радістю швидко йшли геть, до Дніпра й Росі, тікали, як птахи, що покидають восени спустошену, холодну землю, від похмурих чорних стін Родні йшли туди, де були вода, хліб, рідні люди.

4

Два дні мчали на конях від Родні до Києва Ярополк і воєвода Блюд.

Князь Володимир немарне велів дати їм дружину - кілька десятків озброєних воїв, що їхали попереду і взап'ять князю, - бо й у городі Івані, і в Треполі, і скрізь, де проїжджав Ярополк, на нього недоброзичливо позирали поляни, вої, що стояли в городах і селах, навіть прості смерди, - не будь дружини, все могло статись з князем на цьому шляху.

Першого дня мчали вони до заходу сонця, вночі перепочили в Іван-городі, вставши рано-вранці, їхали весь день, але й після заходу сонця вже не зупинялись, дружина та й сам князь Ярополк хотіли чимшвидше бути в Києві, шляхом понад Дніпром їхали всю ніч.

Починало світати, коли всі вони, подолавши на стомлених конях Боричів узвіз, зупинились перед стіною Гори. Змінювалась остання сторожа, зарипіли жеравці воріт, опустився й ліг через рів міст.

Воєвода, що вийшов з чорної пастки воріт на міст, довго швився на прибулих, взяв із собою старшину княжої дружини, воєводу Блюда, пішов разом з ними на Гору.

Проминуло чимало часу, а вони все не повертались. Світало, проте ранок був сірий, похмурий, з неба сипалась роса, з-за Дніпра віяв холодний вітер, голоси й звуки, що народжувались десь у тумані, здавались незрозумілими й якимись загрозливими.

Князь Ярополк почував себе недобре. Він зійшов з коня, став під стіною біля воріт, де менше капало, сховав закляклі руки під корзном, то склеплював, то розплющував важкі повіки.

Що почував князь Ярополк у цю годину? Недалеко від нього стояли бородаті, дуже стомлені, роздратовані дружинники князя Володимира, вони говорили про свої родини, яких ніяк не можуть побачити, два дружинники сварились за якогось чорного пса.

На князя позирали з городниць сторожі, піднявши раз і другий голову, він бачив їхні зацікавлені обличчя, один із сторожів - рудий, з великими очима - вишкірив зуби й сміявся.

Нарешті воєвода, що зустрічав їх на мосту, повернувся - він дозволив дружині їхати на