Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

Потім і він розтанув.

Момо безсило втупилася очима туди, де він щойно лежав. Але там тепер лазила Кассіопея, на панцері в неї світилися слова:

«ТИ ВІДЧИНИШ ДВЕРІ».

Момо підійшла до дверей, знов доторкнулася до них своєю Квіткою-Годиною, на якій залишилась одна-однісінька, остання пелюсточка, і навстіж відчинила їх.

Коли зник останній часокрад, зник у підземеллі й холод.

Широко розкривши очі, ступала Момо по велетенському сховищу часу. Мов скляні келихи, стояли тут рядами на нескінченних полицях незліченні Квіти-Години - одна прекрасніша за одну і кожна не така, як інша,- сотні тисяч, мільйони годин життя. Було тепло, й дедалі ставало ще тепліш, - як-от у теплиці.

Коли опала остання пелюстка з квітки Момо, враз знялася неначе буря. Хмари Квітів-Годин вихором закружляли довкола дівчинки. То була немов весняна буря, тільки буря звільненого часу.

Ніби уві сні, Момо роззирнулася й побачила перед собою долі Кассіопею. На її панцері сяяв напис:

«ЛЕТИ ДОДОМУ, МАЛЕНЬКА МОМО, ЛЕТИ ДОДОМУ!»

То були останні слова, які Момо прочитала на спині в Кассіопеї. Бо буря квітів розгулялася з такою силою, що підхопила Момо й понесла,- так наче вона й сама була квітка,- геть із похмурих переходів, назад на світ, підносячи все вище над великим містом. Момо летіла над дахами й вежами у велетенській хмарі квітів, що все більшала й більшала. То був немовби веселий танок під пречудову музику, в якому дівчинка злітала догори, спускалася донизу, крутилася кругом себе.

Потім квіткова хмара повільно й лагідно спустилася донизу, і квіти, мов великі сніжинки, лягли на задублу землю. І, наче сніжинки, тихо розтанули там і знову стали невидимі, щоб вернутися туди, де було їхнє справжнє місце,- в серця до людей.

Тієї ж миті знов з'явився час, і все знов ожило й заворушилося. Автомобілі рушили, регулювальники засюрчали в свої свистки, голуби майнули вгору, і маленький песик під ліхтарем зробив своє і побіг далі. Того, що світ цілу годину простояв завмерлий, люди навіть не помітили. Бо для них та перерва справді минула непомітно - як оком змигнути.

А все ж таки дещо змінилося, В усіх раптом десь узялася сила-силенна часу. Звісно, що кожне хтозна-як раділо з того, та ніхто не знав, що це ж його власний час, який дивом знов повернувся до нього.

Коли Момо остаточно отямилась, то побачила, що вона стоїть на якійсь вулиці. То була та сама бічна вуличка, де дівчинка спіткала непорушного Беппо. Він ще був там! Стояв спиною до неї, зіпершись на свою мітлу, й замислено дивився перед собою - точнісінько, як бувало колись. Він раптом відчув, що йому більш немає куди квапитися, й ніяк не міг собі пояснити, чого це він такий веселий і повний надій.

«Може,- подумав він,- я вже заощадив сто тисяч годин і викупив Момо?»

I саме тієї хвилини хтось смикнув його за полу, і він обернувся: перед ним стояла маленька Момо!

Немає слів, щоб змалювати радість цієї зустрічі. Обоє сміялись і плакали заразом, перебиваючи одне одного, без угаву говорили всячину, в тому числі й чистісінькі нісенітниці, як воно й буває завжди, коли чманіють від щастя. Знов і знов вони кидалися обійматись, і люди, що проходили тудою, зупинялися й собі раділи, і сміялись, і плакали разом з ними - тепер-бо всім на все вистачало часу.

Нарешті Беппо закинув свою мітлу на плече, бо лі, певна річ, він цього дня вже не думав про роботу. І вони обоє, побравшись за руки, подалися через усе місто додому - до старого амфітеатру. Кожне мало ще силу-силенну всього розповісти іншому.

А у великому місті знов можна було бачити те, чого не бачено в ньому давно: діти гралися посеред вулиць, і шофери спиняли машини й з усміхом дивилися на них, а декотрі просто виходили й приставали до гри. Скрізь було повно людей, усі привітно розмовляли між собою, пильно розпитуючи одні одних про здоров'я. Ті, що йшли на роботу, ще мали час помилуватись квіткою на чиємусь вікні або нагодувати дорогою пташку. І в лікарів тепер знаходився час уважно вислуховувати хворих. І робітникам можна було працювати спокійно й з любов'ю до діла, бо тепер не треба було хапатися будь-що-будь зробити якомога більше за якнайкоротший час. Кожне мало стільки часу, скільки йому треба,- адже часу тепер було вдосталь!

Але багато людей так і не довідались, кому вони все це завдячують і що насправді сталося за ту мить, якої вистачило їм тільки оком змигнути. Більшість із них, мабуть би, й не повірили всьому тому. Знали це й вірили цьому тільки друзі Момо.

Бо ж коли мала Момо і старий Беппо повернулися того дня до стародавнього амфітеатру, там уже чекали на них усі їхні друзі: Джіджі-Гід, Паоло, Массімо, Франко, дівчинка Марія з малою сестричкою Деде, Клавдіо, й усі інші діти, і Ніно зі своєю гладкою дружиною Ліліаною та дитинкою, і муляр Нікола, і всі сусіди, які завжди ходили сюди, щоб виговоритись перед Момо.

Потім улаштували свято й гуляли на ньому так весело, як уміли тільки друзі Момо, і так довго, аж поки не погасли в небі вічні зорі.

А як трохи вляглись веселощі, обійми, стиски рук, регіт і крики, всі посідали кружка на порослих травою кам'яних сходах. Стало зовсім тихо.

Момо вийшла на середину круглої місцинки. Вона думала про голоси зірок і про Квіти-Години.

А потім вона заспівала чистим голосом.

А в Будинку Ніденці сидів на стільці біля вишуканого столика Майстер Гора, якого врятований час розбудив із першого і єдиного в його житті сну, і, всміхаючись, дивився крізь Усевидющі окуляри на Момо й на її друзів. Він був дуже блідий, неначе щойно підвівся після тяжкої хвороби. Але очі його сяяли.

Враз він відчув, як щось торкнулося до його ноги. Він зняв окуляри й нахилився. Перед ним сиділа черепаха.

- Кассіопеє,- ласкаво сказав він і погладив її по шиї,- ви вдвох дуже добре це зробили. Ти повинна мені все розповісти, бо цього разу сам я нічого не бачив.

«ЗГОДОМ!» - засвітилося на панцері. Потім Кассіопея чхнула.

- Чи не застудилась ти, бува?- стурбовано запитав Майстер Гора.

«ЩЕ Й ЯК!» - відповіла Кассіопея.

- Це все наробив холод Сірих панів,- мовив Майстер Гора. - Уявляю собі, яка ти втомлена і як тобі хотілось би нарешті відпочити! Ну ж бо, ховайся у свій панцер.

«ДЯКУЮ!»