Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті п, Сні, і йому стало трохи страшно.

— Ну добре, — сказала вона — Дякую. Я візьму цу-і 11|І для дитини.

Фрау Лізер взяла обидва кульки, і Гребер помітив, нк вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для І.нізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, і саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру і більше нічого.

— От і добре, фрау Лізер. До побачення.

— Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.

— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.

Він ііийшов з будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник, прихилившись до с. тіий. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика і з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.

— Гарна сьогодні погода, — сказав Гребер, дістав пачку сигарет, взяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.

Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.

— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.

Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі пе привертати уваги двірника.

— Через тиждень знову назад, — пояснив він. — Четвертий раз.

Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.

— Не подобається? — поцікавився Гребер.

— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.

— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?

— А ви як гадаєте?

— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.

— Імпортні?

— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кіль* цями.

— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.

— Він крайсляйтер. Трави він не курить.

— Крайсляйтер?

— Атож. Альфонс Біндінг. Мій найкращий товариш,

— Біндінг ваш товариш?

— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Різе з СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Різе.

Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить в концтаборі, коли Біндінг і Різе давні друзі Гребера.

— Просто сталося непорозуміння, — мовив Гребер байдуже. — Скоро все буде в порядку. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?

— Так, — переконано підтвердив двірник.

Гребер глянув на свій годинник.

— Мені пора. А про сигари я не забуду.

Він пішов далі. «Це був непоганий початок із хаба-рем», — промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Все це раптом видалося йому хлоп’ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що т;о воно у всьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата і відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.

Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він прокли-

її іп поспішність, з якою зажадав одержати папери. «Записі, зітхнув він. — Вчора вранці я ще чванився, що

• мруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно…..ішулося на небезпеку».

Як ви смієте кепкувати? — закричав якийсь грубий

ІІІ/ІОС.

Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на ірит майор.

— Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви,

нахаба?

Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.

— Вибачте, — мовив Гребер. — Я не мав на увазі нічого поганого.

Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ті не в армії?

Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор, який уже раз нагримав на нього, — ввечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.

— Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати, — кричав майор.

— Та не кип’ятіться ви! — сердито' сказав Гребер. — І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!

Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:

— Я накажу вас заарештувати!

Пп не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.

— Та це ж… — Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера і став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося. — А-а, все ясно, — промовив він з огидою. — Тому ви і не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!

Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.

От тобі і сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. «Шльондра, — подумав він, — А чи далекий я від цього? От що може зробити

з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник… На що тільки я не йдуІ Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!»

Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав з кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.

Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний, що перехоплює подих, а також останній, найбільший — страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз’їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.

Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.

— Ти такий молодий! — вигукнула вона.

— Я не почуваю себе молодим. Я почуваю себе столітнім дідом.

— Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?

— Ні, тут усе в порядку.

— Ти почуваєш себе столітнім дідом тому, що в цивільному?

— Не знаю1. Але